dle 9.7 8DLE
Логін:   
Пароль:
Регистрация на сайте! Забыли пароль?
Вы просматриваете мобильную версию сайта. Перейти на полную версию сайта.
Поиск по сайту:
 
Бої за Володимир-Волинський
Категория: Історія
автор: orusia voznuk | 21-06-2017, 14:05 | Просмотров: 116
Під час Світової війни, за австрійської окупації, Українські Січові Стрільці перевели на володимирщину значну культурну працю, бо навіть заложили у 1916 до 1917 р. около 48 народніх українських шкіл для місцевого населення. По більшости саміж таки старшини стрілецькі вчили дітей по тих школах: у селі Мокрець провадив науку Остап Вахнянин, котрий пізніше заложив пласт на Закарпатті; в с. Згоряни вчив дітей Михась Мокрий; в с. Бискупичах Шляхоцьких Іван Вербяний (про олдне з його звідомлень з накресленням многостороньої освідомляючої праці стрільців серед волинського селянства вміщено було в «Літописі Червоної Калини» 1929, ч.1). І певно назавжди зістане в народній пам’яті, що навіть за часів будь-що-будь ворожої до словянства окупації, у тяжких і грізних умовах найстрашнішої війни – наші діти дістали рідну школу, а людність українська взагалі не стрічала особливих перепон до свого культурно-національного розвитку. Нині на Володимирщині української школи вже немає ніодної… тільки переховані з часів війни світлини зістали свідками недавнього минулого.
Комментарии (0) Подробнее
"Пам'ять крові" та "Десять гріхів". У заповіднику презентували книги волинських письменників
Категория: ---
автор: orusia voznuk | 16-06-2017, 10:46 | Просмотров: 89
На запрошення Адміністрації ДІКЗ «Стародавній Володимир» 15 червня до м. Володимира-Волинського з презентацією книги «Пам'ять крові», завітав волинський прозаїк, документаліст, член Національної спілки письменників України Юрко Вовк.

Іларіон і Левон товаришували з дитинства. Разом училися в гімназії, грали з батьками у гурті сільських музик, закохалися в одну і ту ж дівчину Анну. Суперники в коханні, вони з початком війни поступово стали непримиренними суперниками у спровокованому окупантами польсько-українському протистоянні. Ларко Ткачук стає вояком УПА, Левон Красніцький — Армії Крайової.
Комментарии (0) Подробнее
Від лікаря до оунівця. 125 років від дня народження Арсена Річинського
Категория: Новини
автор: orusia voznuk | 15-06-2017, 10:12 | Просмотров: 61
Наукові читання присвячені видатному волинському громадсько-політичному діячу, одному із засновників пластового руху на Волині, лікарю та краєзнавцю Арсену Річинському відбулися у Володимирі-Волинському. Провели та організували захід наукові співробітники адміністрації Державного Історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» та Володимир-Волинського історичного музею імені Омеляна Дверницького.
Комментарии (0) Подробнее
Презентація книги Юрка Вовка "Пам'ять крові"
Категория: Новини
автор: orusia voznuk | 8-06-2017, 15:37 | Просмотров: 39
Комментарии (0) Подробнее
125 років тому народився Арсен Річинський - лікар, громадсько-політичний діяч, поборник української церкви
Категория: Новини
автор: orusia voznuk | 8-06-2017, 15:02 | Просмотров: 280
Комментарии (0) Подробнее
Ромащук Зінаїда Йосипівна
Категория: Публікації
автор: orusia voznuk | 8-06-2017, 14:52 | Просмотров: 91
Вибір професії мені посланий долею. Біля нас жило багато військових. Багато було українців, росіян, поляків. Всі по роботах, то ж потрібно було комусь за дітьми дивитися. Ще з дитинства сусіди мені доручали приглянути за меншими дітьми.
Я наймолодша в родині Ромащуків. Народилася у 1945 році в селі Кам’янка Апостоловського району Дніпропетровської області, куди нас виселили з Грубешівського повіту. Кліматичні умови на Дніпропетровщині завжди були специфічні. Сусід Федір сказав нашому татові тікати, бо буде засуха, і діти не виживуть. Стояла спека і земля була потріскана. Батько запряг корову, разом з мамою зібрали речі, які ще могли бути. Так ми поверталися на Батьківщину – на Волинь. Нас дітей везли на возі. Корова наша називалася Красуля. Батьки обмотували їй копита ганчір’ям, щоб не збила ратиці. У сестри Марії була чорна курочка, яку вона дуже любила і тримала її всю дорогу на руках. Часто старші діти йшли пішки, бо корова не давала ради тягнути. Час від часу доводилося зупинятися серед поля, щоб відпочити і нам, і корові. В дорозі часто траплялися злодійські напади, а тому необхідно було по черзі вартувати. Їхало чимало таких возів - переїзди були довготривалими і виснажливими. Після довгих пошуків пристанища у Володимирі-Волинському - спершу необхідно було поневірятись у волинських селах безпритульними.
Комментарии (0) Подробнее
Лучинець (Ромащук) Марія Йосипівна
Категория: Публікації
автор: orusia voznuk | 31-05-2017, 11:08 | Просмотров: 469
Народилася я 1938 року на Покрову.
Наша сім’я належить до переселенців. Наш тато - з Грубешівського повіту. Мама - з Любомльського району, з села Бережці. В 6 років мама лишилась сиротою. Брат, на 20 років старший від неї, завів її до пана в Грубешівський повіт у найми. Потім по тому селу протягнули кордон. Так мама і виросла по наймах. Там зустріла нашого тата - Йосипа Ромащука. Там у 1939 році їх застала війна. Німці переслідували євреїв. Тато перевозив човном через Буг євреїв у Радянський Союз. Потім тата загнали в Німеччину на роботу. Три з половиною роки там був. Коли почалася війна, ми ще жили за Бугом. В нашій хаті певний час жили німці. Нас вони не зачіпали. Казали до мами: «Матко, не плач. Тут війни не буде. Ми підемо далі.» Часом давали дітям цукерки, але я боялась брати. Коли ж давали мамі, то з маминих рук брала.
Якось у селі в одної вдови вкрали свиню. Вона заявила про це коменданту. Німці пішли по селу шукати злодія. А в одній хаті батько з сином над плитою смалили те порося. Їх вивели на вулицю, зібрали всіх селян і привселюдно розстріляли. Та жінка падала на коліна, просила, що б їх лишили живими… Вона ж не знала який у німців порядок.
Коли фронт ішов через наше село, перед нашою хатиною впала бомба, утворилась величезна яма.
Комментарии (0) Подробнее
Новосад Богдан Володимирович
Категория: Публікації
автор: orusia voznuk | 18-05-2017, 09:52 | Просмотров: 439
Народився 28 квітня 1939 року у селі Дубники, у звичайній селянській сім’ї. Село було розташоване поміж Білином і Володимиром. Довкола села були колонії (хутори) - Водзінек, Водзінов, Спащизна, Стасік, Калінувка, Білозовщина, Ганусин, Заславок, у яких жили переважно поляки. У колоніях було від кількох до 20 дворів.
Села зараз не має. За чутками, після І Світової війни загинуло 10 чоловік, а після ІІ Світової – близько 100 чоловік. Село проіснувало трохи більше 300 років і налічувало 120 дворів. Господарі мали у своїх дворах сажівки. Отже, риба на столі завжди була. Значна частина села у війну згоріла. Моя мама полька за походженням. Під час операції «Вісла» у 1946 році її батьки та родичі виїхали до Польщі. Батько виїхати не міг, бо допомагав чотирьом сестрам. Його батько помер, бо не мав чим оплатити лікування. За Польщі це було дуже дорого – 35 злотих на день. Лишилися 4-и молодші сестри, яким він замінив батька. Наймолодша, так його і називала – татом. Їй було півтора року. На плечі батька лягла турбота про всю сім’ю. Старший брат одружився і жив окремо.
Батька забрали в армію. І ми з мамою супроводжували його до Устилуга до моста. Взимку 1944 року німці спалили наше село. Мама сама запрягла підводу, склала які-не-які пожитки, посадила нас і приїхала до Володимира до своєї тітки. Вона жила в районі підстанції біля танкового полку. Мала два будинки. В одному ми жили та ще одна сім’я. Я з тітчиною сестрою ходив до школи – вона у третій клас, а я - в перший. Школа була у панському маєтку Водзіновських. А трохи далі і село було Водзінов. Невеличке – з півтора десятка хат будо. Там мій дід жив по маминій лінії. Замолоду він їздив до Америки на заробітки. Потім повернувся, купив землю, побудував дім, купив реманент. Мав до 20-ти га землі, три пари коней.
Комментарии (0) Подробнее
Грабарчук Наталя Назарівна
Категория: Публікації
автор: orusia voznuk | 27-04-2017, 10:12 | Просмотров: 244
Народилася 12 травня 1933 року в місті Володимирі-Волинському.
Наша сім’я була невелика – мама, тато та я. Мама була вчителькою, а батько, за часів Польщі, - секретарем у адвоката Сапригіна. Він закінчив лише перший курс юридичного факультету Київського університету. Потім пішов «у революцію», був шифрувальником у Боженка. Трохи згодом він, цілковито розчарований в революції, був змушений втікати з Києва. Він поїхав у село Хмелівку Володимир-Волинського району. Його не хотіли пропускати через кордон. Він пояснював, що повертається додому, до батька. Один з солдат запитав у другого:
– І що з ним робити?
На що той відповів:
– Дай йому копняка і хай котиться додому!
Діставшись до рідної хати, він мимоволі став свідком розмови мачухи з його батьком. Мачуха переживала, що тепер син повернувся і захоче землі, то може його вбити поки ніхто не бачив, що він повернувся.
Мій батько не став слухати далі, швидко зібрався і пішов до Володимира, до знайомого адвоката, у якого проходив практику, і який взяв його до себе на роботу.
Я пам’ятаю себе десь років з чотирьох. Мама хворіла на туберкульоз кісток. За мною доглядала бабуся Цинкаловська Христина Павлівна та дідусь.
Мама мала діагноз такий самий, як у Лесі Українки. Вона перенесла дуже складну операцію у Львові. Їй поставили штучний суглоб. Лікування було успішне. По операції вона деякий час ходила на милицях. Коли я перший раз побачила її на милицях, злякалася і заплакала. Мені чомусь було дуже тяжко на це дивитись. А потім звикла. Головне тепер мама була зі мною. Вона читала мені книжки.
Комментарии (0) Подробнее
Тимчишина Лідія Хомівна
Категория: Публікації
автор: orusia voznuk | 21-04-2017, 08:49 | Просмотров: 176
Я була в молодіжній націоналістичній організації яка, як вважалося тоді, шкодила радянський владі. Це було, коли навчалась у 9 класі. Організацію розкрили 1950 року. Я легко відбулася на відміну від моїх однокласників. Забрали мою подругу найближчу Ларису Лисюк та Олександра Каліщука – відомого поета та композитора. Вислали їх в республіку Комі в місто Інта. Були вони в засланні до 1956 року. Коли повернулися – то все життя прожили у Нововолинську. Лариса вже померла. З Олександром зідзвонюємося часто. А ще одного однокласника зустріла в церкві. Я ходжу в собор Різдва Христового. Підходить до мене чоловік і каже:
- То ви, Ліда?
- Я вас не пізнаю, - відповідаю я.
- То я Міша Морозюк!
І так через 49 років ми зустрілися в церкві. Пригадую його високим, красивим, у вишиванці. Ми всі ходили в школу в чому хто мав. Я ходила у маминій спідниці. А у Міши була вишиванка. Ще досі пам’ятаю, яка вона була.
Я народилася у селі. За Луковом ще 7 км.
Комментарии (0) Подробнее