Нечуй – Левицький.
Одного разу завітав до клубу «Родина» старенький письменник Іван Семенович Нечуй-Левицький. Невеликого зросту з сивуватим волоссям на голові, вусах і стриженій роздвоєній бороді. Привітавшись з усіма присутніми,
мовчки взяв «кияк» з останнім нумером газети «Рада» і заглибився в читання її, витерши окуляри хусточкою.
Ми всі дивилися на відомого письменника, скупого на слова в розмові, а пишномовного в художньому письменстві. Він зауважив наші погляди і мовив: «Хочете, щоб я сказав вам щось, то і скажу. Кожному овочеві в свій час росту є
дозрівання, людині також, як ось вам, є час до навчання, а потім до одруження. Якщо пропустите цей час, будете шкодувати потім, як я зараз, але дарма: вороття немає, запам’ятайте мої слова сьогоднішньої зустрічі».

На торгівельній площі, де зараз педучилище, було багато свиней, поросят, корів іконей, біг циган з конем, показуючи покупцям жвавість свого товару. А через рік на цій площі уже виріс 2-х поверховий будинок Мономахівської гімназії, на карнизі якого у всю довжину будинка виписані були слова: «Будьте не ліниві на всі діла, гідні людини». Вокзал він зберігся до сьогодні і залізниця до Ковеля, з огляду на близькість границі з Австрією, знаходились у військовому відомстві: обслуга, машиніст і кондуктор були військові.
Пасажирські білети нам дали лише до Ковеля, а там вже дали через Коростень до Києва. Вранці ми прибули до Київ – матір міст руських. Велике місто, з високими будинками, соборами і безліччю вулиць і парків, з трамваями і Дніпром, зробили на нас обох, що крім Холма, Грубешова і Володимира-Волинського не бачили нічого, велике враження. Київ нам видався казковим містом. Вийшли ми з вагону, здали свої речі на переховання на вокзалі, сіли вперше в трамвай і поїхали за 3 копійки в центр.
Там злізли і помандрували гарними, широкими вулицями, по яких, як нам здавалося, бігли кудись люди до університету св. Володимира. Знайшли величезний червоний будинок з 6-ма колонами, з тремтячим серцем увійшли до вестибюлю. І за іншими студентами по довгих коридорах добралися до віконця канцелярії. Стали в чергу за такими ж першокурсниками, як і ми, і отримали вхідні в університет білети з буквою «Ф» (філолог).
Заглянули в аудиторії, з професорською кафедрою і лавками, амфітеатром для студентів, і пішли шукати свого деканату. Там видали нам програми курсу лекцій і матрикули та й казали записуватися на які кому подобаються лекції. Я записався на філософію у професора Гілярова, методологію літератури професора Перетца, санскрит у професора Кнауера, слав’янознавство у професора Флоринського та інше.

У часи царизму всі школи Російської імперії були російські. Отже, батько був учителем російської школи і вдома розмовляв з нами по-російськи. Я пам’ятаю себе з третього року дитинства, коли ще не носив штанів, а ходив у льолі, сорочці. Перші штанці були в мене короткі, до коліна на помочках і гумках, з темно-синього оксамиту. Така ж була і блуза.
На літні канікули ми завжди приїздили до Городла, до бабусі Зосі, татової мами. І я мав повну волю бігати і гратися з такими ж малини хлопцями, як сам. Ми льопались в рівчаку, що протікав біля нашої хати. Одного разу, після дощу, я зайшов по нашому рівчаку далеко від хати і попав в яму та мало не втопився: капелюх сплив і мене витягли з води і занесли до тітки Марини. Вона висадила мене на піч голого і ну сушити моє вбрання. Дали знати батькові. Він прийшов і удавано спитав тітку: «Чи не бачила вона нашого Колю, бо кажуть, що він утопився і ми з мамою плачемо, як ми будемо без нього далі?» А я одізвався з печі: «Не плачте, я на печі, живий». Батько вдягнув мене в сухе убрання і привів додому.

На хуторі під назвою Новий Осередок, що охоплював велику ділянку землі та лісу, стояв чудовий маєток з розкішними горіховими деревами. Маєток перепродувався три рази. Врешті його купив дядько мого діда - Лохаюк Василь для своєї сестри Марії. Пізніше там поселився мій дід Микола з сім’єю.
Згідно документів (царські договори і купчі, що збереглися в оригіналі), сім’я Гілевичів була з Володимир-Волинських міщан. Дід мого діда Миколи - Антон прикупляв і брав в оренду для обробітку орні землі та ділянки лісу. Сам Микола Тимофійович був майстром на всі руки: тримав кузню, мав різноманітний сільськогосподарський реманент. Мав, навіть, мотоцикла - Харлея. Тримав велике господарство: четверо коней, кози, вівці, кури. За все треба було платити податок, навіть за кота і за собаку. У нього працювало 11 батраків: обробляли землю, доглядали ліс. Дід їх за те кормив, одягав, і щось трохи платив. Ніхто з них не пішов від діда, так і працювали довгий час. Бабуся Броніслава була справною хазяйкою. Всі страви, які вона подавала на стіл були смачні і обов’язково гарячі. А які пироги і всяку випічку вона готувала!

Коли у Нововолинську почали будувати шахти, на розі Поштової вулиці побудували фінський будинок, такі ж фінські будинки побудували на іншій стороні вулиці. Дорога на Поштовій вулиці була в дуже поганому стані. В
сквері в повний зріст стояв пам’ятник Сталіну. Я пам’ятаю, як той пам’ятник буквально розвалили з допомогою танка. Підігнали танк, підчепили Сталіна тросом і розвалили. Мені хтось розповідав, але сама я того не пам’ятаю, що до Сталіна в сквері стояв пам’ятник Кірову. В сквері є дуб. Колись на ньому була прибита табличка з написом на польській мові – «Добра пам'ять жовньєжа Речі Посполитої».
Ще коли я навчалась в десятому класі табличка ще висіла. Казали, що то могила невідомому польському солдату. Пам’ятаю, як приїхали поляки, вони одразу пішли до тієї могили. Там були справжні збори і один з поляків використовуючи рупор, голосно подякував жителям Володимира, за те, що вони не осквернили пам'ять їх солдат.

Я народилась 29 жовтня 1944 року. Ми вже шосте покоління, яке живе у Володимирі.Мій прадід Шуровський Вікентій Амбросієвич, народився в 1827 році. Він був одружений з дворянкою Аполонією Холевінською.
У їхній родині було четверо дітей: Валеріан, народився 14 квітня 1855 року, Леонард - 9 березня 1860 року, Ядвіга - 12 липня 1862 року, та Пасхаліс Баюльян Наполеон - 17 травня 1852 року.
Прабабуся та прадід прожили разом тридцять п’ять років. Після його смерті прабабуся залишилась в родині Наполеона Шуровського. Наполеон Шуровський, за польських часів, служив у міському уряді Володимира.
У 1924 р. разом з іншими посадовцями він зустрічав у Володимирі Президента ІІ Речі Посполитої Юзефа Пілсудського. Коли він помер про це повідомляли в церкві.
А на афішному стовпі, який стояв в центрі міста повісили об’яву про те, що помер Наполеон. Шуровський Пасхаліс Баюльян Наполеон одружився з Людмилою Іванівною Соловйовою.

Я народився 18 жовтня 1930 року у селі Фалемичі (Володимир-Волинський район). Мої батьки були простими селянами, тяжко працювали на землі. Була своя власна земля. В той час не було де випасати худобу, тому тримали її не багато. Сіяли жито та пшеницю. Це було важке життя. Перед створенням колгоспів були, так звані
самостійники (самостійне господарство) і кожен мусив з власного городу давати продовольчу поставку. Нікого не цікавило, що тобі самому залишилось, чи буде, що їсти. Здавай поставку і все!
Пізніше батько пішов працювати на залізну дорогу. Ми з мамою вдень в жару молотили зерно ціпом, віяли, а ввечері приходив батько з роботи, запрягав коня і возив поставку. Це було пекло, а не життя. Поставку возили до Володимира, до млина, що знаходився біля колії. Це був пункт заготівлі, куди звозили зерно.

Весілля - це найбільше українське обрядове дійство. Весілля було надзвичайно насиченим, колоритним, багатим на звичаї. Обрядів було на стільки багато, що воно могло тривати кілька днів, а то й цілий тиждень.
Тому для дівчини - весілля набувало особливого значення. Кожна наречена старалася підібрати собі красиву сукню та образ. Хай не завжди "по моді", адже часи були досить складними, подекуди навіть занадто. Та ще й на додачу радянська влада забороняла одне з головних таїнств - вінчання. За подружнє вінчання, можна було поплатитися роботою. Тому християнські пари, які за будь-яку ціну хотіли пройти цей обряд, вінчались таємно, нерідко при зачинених дверях церкви, вночі або у священиків вдома. Після проголошення незалежності в Україні давня традиція відродилася.
Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир", у рамках проекту "Володимир, яким ми його пам'ятаємо. Людські долі", зібрала кілька унікальних, весільних світлин жителів нашого міста та району.

У війну наша сім’я жила на хуторі в Куснищах. Мали малесеньку хатинку, тільки кухонька і кімнатка. Мамині батьки збудували. Я там жила до 15 років. Одягалися бідно. Взувалися у лапті, лише в декого були черевики. Мама показали і я сама плела собі лапті. Мама парила лозу, ми обдирали лико і вже тоді плели лапті. Самі плели панчохи з вовни та коноплі. Ніхто про наркотики тоді нічого не знав.
З шести років вже вміла прясти. Короткі панчохи до колін, шкарпетки, спідниці, светри в’язали з чорної вовни, а вже хустки – з білої. На літо одяг був полотняний або ситцевий. Мама шили для нас плаття, сорочки, спідниці. А
коли я стала старшою, то сама пошила собі сіру ситцеву спідницю у складки. То було приблизно у 1947 році. Шили вручну голкою. По війні двоюрідна сестра купила швейну машинку і пошила мені блузку.

Народилась я у місті Володимирі-Волинському 12 лютого 1947 року. По закінченню війни, солдати поверталися у свої військові частини. Таким чином, мій тато, родом з Калінінської області, опинився у Володимирі. Військових
розселяли по квартирах і він попав на квартиру, де вже жила моя мама, неподалік від педучилища. Їхні кімнати були поряд. Так вони познайомилися і невдовзі одружилися.
Я росла у простій робочій сім'ї. Тато був шофером, а мама - бухгалтером на плодоконсервному заводі. До школи в перший клас я йшла у коричневій формі, білому фартушку, з білими бантами, у білих шкарпетках і у туфельках з поясочком. Це не забувається ніколи.
Моя перша вчителька Ангеліна Вікторівна Слободян – чудова жінка. Ми жили тоді у будинку біля плодоконсервного заводу. А в будинку напроти, де була метеостанція, жила наша вчителька. Тож ми були сусідами. З нашої вулиці п’ятеро дівчаток – дві Іри, Галя, Рая і я ходили в один клас. Ми дуже любили свою вчительку, завжди до неї горнулися.