Батьки мої родом із Запорізької області, з села Ново-Троїцьке Бердянського району. Історія села дуже цікава, до радянської влади воно називалося Алтаул. В нашій місцевості жили турки-нагайці і місто так називалося Нагайськ.
А зараз Приморськ, районний центр. В 1911 році цар вчинив з ними так, як в 1944 році радянська влада вчинила з татарським народом в Криму – депортував нагайців в Туреччину. Я не знаю скільки їх по чисельності було, із
сотні тисяч до Туреччини дісталося кілька десятків тисяч, а решта померли. Після війни батьки переїхали в Донецьку область, Мар’їнський район, де я й народилася в 1946 році. Тато працював на вугільній шахті. Але так сталося, коли мені було 4 місяці, батька посадили, як ворога народу. В таборах він пробув 7 років. В одному з таборів, в жіночому бараці відбувала покарання відома артистка - Лідія Русланова, батько їй акомпонував на гармошці, а вона співала для ув’язнених. Тато і сам дуже гарно співав.

Народився я у селі Гусаків колишньої Дрогобицьклої, а нині Львівської області. Тато працював водієм, мама була домогосподаркою. Один брат став столяром, другий – фінансистом, сестри обрали також інший фах.
На лікаря в родині вивчився я один і не пошкодував про це жодного разу. В родині Галунів були священики. Мій дядько Анатолій мав парафію в сусідньому селі Буяновичі і ми всі ходили до церкви на молитви.
Після війни батькам довелося покинути село і перебратися в місто Львів, де я закінчив середню школу. Жили ми в помешканні, вікна якого виходили на будівлю медичного інституту і я майже щодня спостерігав за життям сусідів. Було цікаво. Вирішив поступати в медінститут, але з першого разу не поступив, бо не мав 2-х років стажу. Тоді так було - не мав стажу, не міг стати студентом. То я два роки пропрацював на фармацевтичному заводі і таки поступив в медінститут.

Я народилася в місті Володимир-Волинський в 1934 році. Моє дівоче прізвище Станіславська. Мої батьки були простими містянами. Тато був поляк, а мама українка. Жили ми не заможно і не бідно. Це був такий час, що особливого добра й не було.
Мама була домогосподаркою, а тато – мулярем.
Він по селах мурував мури, тому завдяки йому ми й виживали. Адже люди в селах жили трохи краще ніж в місті, мали більше харчів. Так ми жили до війни. В нас в сім’ї було п’ятеро дітей – три брати і дві сестри. Я –
найменша.
Коли почалася війна, німці дуже швидко ввійшли в наше місто і саме зупинилися навпроти нашої хати. Там де зараз ЛТП був їхній штаб. А в нас на городі поставили гармату. Тато залишився в нашій хаті, бо він був не ходячий.
Цілу хату зайняли німці, бо вони повністю окупували наш куток.

Сестра ще була на роботі, а ми з господинею сиділи в кімнаті та
розмовляли. Раптом до кімнати залетіла кульова блискавка. Це все відбулося
дуже швидко. Блискавка, яка була схожа на клубок вогню, влетіла у вікно
пролетіла поз моє вухо потім пролетіла біля вуха моєї тітки.
Молодший син моєї тітки, дивним чином розминувся з тією блискавкою в
дверях. А потім блискавка вибухнула. Це було дуже голосно. На якусь хвилину,
я навіть втратила свідомість. Коли відкрила очі, то почала роздивлятись чи всі
живі. Всі були живі, потім перевірила, чи не почалась пожежа. На щастя хата не
загорілась.

Мені 93 роки. Я народилась у 1926 році в Торчині. То було чудове гарне і чистеньке містечко. Ми з мамою жили в Боратині. Неподалік від нашої хати був колодязь. Біля нього стояло вимуруване корито, в яке наливали воду, і коли ввечері худоба верталася з паші, то могла напитися свіжої чистої води. На подвір’ї росла трава, тато її весь час підкошував. У хаті не було підлоги. Долівка зроблена була з глини. Піч або плиту палили соломою. Зі скирти її витягали гаком і скручували віхті, хтось мусив сидіти перед плитою на маленькому стільчику і підкладати їх у вогонь. На зиму хату утепляли – робили загати. Перед стінами вбивали в землю довгі кілки і простір між ними і стіною закладали соломою. Ходила з батьком на поле сіяти пшеницю. Він діставав з сивеньки зерно йшов по полю і перед себе розсипав його. Я жмутками соломи позначала межі, щоб він бачив і не йшов по засіяному. По пшениці сіяли конюшину, і коли врожай зернових було зібрано, вона якраз сходила і до осені виростала. На зиму її скошували і вона
слугувала, як добриво.

Я народився 27 січня 1926 року в містечку Городло Люблінського воєводства (Польща). Мій батько Микола Михайлович Ваврисевич народився 1 грудня 1891 року. Він корінний житель Городла. Мама народилася в селі Дияконово за 5 км від м. Грубешова в селянській родині. Вона мала свій маєток і хороших родичів. Дядько в неї був священиком. Направили її на навчання в Росію. Вона закінчила Донське єпархіальне училище. Вдома батько говорив з нами на російській мові, а мама - на українській. Ми добре знали дві мови. На вулиці ми розмовляли виключно українською мовою, бо там скрізь були українські родини. А в школі ми говорили на польській мові, адже навчання велось польською мовою. Батько в Холмі був в українській організації «Рідна хата». Мама часто ходила до церкви і нас водила з собою. Ми навіть ходили в костел. Коли зі школи вели на якесь свято до костелу, то ми теж ішли. Якесь таке поняття свідомої релігії в нас почалося після смерті польського маршала Пілсудського і коли наступним – став Ридз-Смігли, почали розбирати православні церкви. І ми з православної – пішли в греко-католицьку.
Церква була дерев’яною, стояла на горбкові. До війни вона постраждала в пожежі. Батюшку звали отець Йосафат. Він часто бував в нашому домі, був доволі товариський.

Так вона і жила в нас. По аптеках скупляла ліки і передавала синові. Той німець - конвоїр, завше заходив до нас у суботу, чи в неділю. Міг навіть трошки випити, закусити, говорив з нами. Через нього передавали ліки. Зіновій заходив зрідка, боявся, щоб хтось не побачив, бо була б біда усім. Згодом приїхали її рідні – чоловік, донька і зять. А, що моя мама мала їм казати? У нас було дві кімнати. В одній вони жили, а в другій ми, та ще Зіновій з німцем заходили.

Мама походила з села Тростянка з багатодітної сім'ї. Її батько тримав спиртзавод. Коли почалася І Світова війна всі втікали на схід. Один з її братів працював у Києві на залізниці "плательщиком", тобто виплачував заробітну плату і влаштував її працювати в притулок для дітей під Києвом. Разом з нею було ще три дівчини з Володимира та з Когильно. До притулку часто навідувалися військові – їсти шукали. Одної ночі білі, другої – червоні, всі їсти хотіли. Їжу для дітей з притулку доводилось просити у місцевих жителів. А тут і ще й вояки відбирали. До однієї з дівчат став приходити офіцер. Згодом вони почали жити разом і в них народився хлопчик. Одного вечора, офіцер не прийшов додому. Зостався лише медальйон, якого він одягнув на сина. Бідна жінка з розпачу не знала, що робити. Хотіла повернутися додому до свого села, але в дорогу з немовлям лячно було наважитись. Голод і страх підштовхнули її на важкий вчинок. Неподалік жила заможна сім’я, яку не зачіпали ні одні ні другі. Нещасна жінка тепло закутала дитинку і принесла її у двір тієї багатої хати і поклала на східцях. До неї вибігла собака, жінка злякалась, але собака навіть не гавкнула і нікого не зачепила. Бідолашна сховалася за кущами і чекала, що буде. Дитина почала плакати, а в неї серце розривалося від болю, стояла, як вкопана і дивилася. «Піду заберу свою крихітку і будь, що буде», – промайнуло в думці. Тільки вона підійшла до хвіртки, як в хаті засвітилося світло і вийшли господарі. Жінка заціпеніла від страху, а ті побачили дитинку, обійшли кругом хати, заглянули туди-сюди, нікого не знайшли, та й забрали її до хати. А жінка перехрестилась і заплакала: «Таки ж не дадуть пропасти».
Пройшло багато років. Жила вона у селі Когильно недалеко від Володимира. Вийшла заміж, мала доньку. Ніхто з місцевих не знав про її першу сім’ю і дитину.

У 1914 році професор Олесандр Цинкаловський уклав свій краєзнавчий словник «Стара Волинь і Волинське Полісся», який побачив світ у 1984 році в далекій Канаді. Що змінилося з того часу? Де віхи занепаду та розквіту населених пунктів? Чи пережили вони війни, колективізацію, укрупнення та інші політико-господарські системи? Та головне, чи є ще ті села, по яких мандрував Олександр Цинкаловський?
У Всеукраїнській науковій історико-краєзнавчій конференції, приуроченій до 120-ти річчя від дня народження видатного земляка, історика, краєзнавця Олександра Цинкаловського, яка відбулася у місті Володимирі-Волинському 13 лютого 2018 року, у моїй статті «Коцюр, Ганджаба, Домбрувка та Шельонт – топоніміка у працях Олександра Цинкаловського, або села яких більше нема на карті Володимир-Волинського району», йдеться про населені пункти, які зникли або були перейменовані (в радянський час), як через політичні так і природні чинники.
На жаль, за період незалежності України у Володимир-Волинському районі зникло три населені пункти: Октавин, Гевин та Кладнів. На межі зникнення перебувають такі села, як: Орані, Новини, Дарницьке, Маркелівка, Людмільпіль, Марія-Воля, Писарева Воля, Вілька Фалемицька (приєднана до села Фалемичі).
Чим живуть нинішні села, які балансують між забуттям і відродженням, вирішили поцікавитись Вознюк Орися, Вознюк Ярослава та Ізотова Тетяна, у спільній краєзнавчо-журнальстській експедиції.

В 1886 році у Володимирі-Волинському зусиллями групи ентузіастів на чолі з архітектором Адріаном Праховим розпочалися дослідницькі роботи на стародавньому Успенському соборі, докорінно перебудованому в середині XVIII ст. на пізньобарокову греко-католицьку катедру. Дана перебудова виявилась катастрофічною для собору.
1 червня 1890 р. на засіданні Імператорської Археологічної комісії було заслухано звіт А. Прахова щодо необхідності відновлення Успенського собору. До звіту дослідник додав 37 аркушів з креслениками, акварелями, фотографіями. Але його проект було відхилено. Натомість в 1895 р. було реалізовано проект відбудови архітектора Г. Котова.
Яких саме руйнувань зазнав найвеличніший собор Волині і чому негайно потребував реставрації, видно з фотографій професора А. Прахова.