Спонукала мене до написання цієї статті розмова з комуністкою, яка на всі лади розхвалювала «чудове, заможне і безтурботне» життя у Радянському Союзі під проводом комуністичної партії. І так шкодувала, що пройшли ці щасливі роки, казала, що зараз так все погано, і дуже бідкалася, що ніхто не хоче повертатися назад до Радянського Союзу, а там було все так гарно - і легко, і дешево, і все доступно.
Для кого?
Кому дали житло, яке конфіскували у господаря? Для кого були спецмагазини і спецпайки? Хто міг працювати на керівних посадах? Чиї діти могли вчитися у престижних ВУЗах і відпочивати у комфортабельних санаторіях? І хто міг побувати за кордоном, живучи і працюючи у Радянському Союзі?
А який імідж комуністична партія створювала СРСР за кордоном, яку пропаганду вела! При цьому закрили кордон і нікого не впускали і не випускали, щоб ніхто не довідався правди, щоб ніхто не побачив «щасливих» радянських людей.
Для багатьох із нас кордон відкрився порівняно недавно, і ми для себе відкрили новий європеиський світ з новими цінностями і відносинами між людьми. Ми побачили, що в тому «клятому капіталістичному» суспільстві люди не виживають, так як ми, а працюють і живуть, і держави про них дбають, а не про кишені можновладців. І всі хочуть жити, як в Європі, або й у самій Європі, бо люди вже втомилися працювати і нічого не мати, а тільки чути обіцянки та слухати про статки керівників держави. А хто ж керманичі? Чи не нащадки, чи не учні тих самих комуністів, що так вправно вели країну до примарного світлого майбутнього та жили за рахунок роботящого народу?

Прадід Трофим Прусицький приїхав до Володимира разом з батьком Ізидором і сестрами: Александрою (пізніше вийшла заміж за Мика) і Ельжбетою (пізніше вийшла заміж за Галасюка), саме тоді коли в Росії тривала
громадянська війна (1917-1922 рр.).
Прадід Трофим спочатку відслужив у 1 Полку Артилерії Протиповітряної оборони в 3-му Батальйоні. Пізніше залишився працювати на залізниці разом зі своїм другом, колійним обхідником, Тихоном Максимовичем Ткачуком.
Прабабця Станіслава Прусицька з дому Вєчорек, займалася господарством та дітьми. Було четверо дітей: Микола – мій дід, Валентина (народилася в 1936 році) і двоє померлих у дитинстві хлопців: Владислав і Єжи.
Мій дід Микола Прусицкий народився в Володимирі в 1931 році. Зі спогадів діда знаю, що мешкав він у кам’яниці поблизу ринку. В будинку часто бували гості: залізничники, військові, лікарі. Там жили до 1939 року. Пізніше
прадід купив будинок у селі Верба.

Війна 1941 року і окупація
Володимир-Волинський знаходиться в 12 км від річки Західний Буг, що став кордоном між фашистською Нічеччиною і Радянським Союзом. Після договору про ненапад на протязі 10 років, раптом мирний сон нашого міста, на світанку 22 червня 1941 року, порушили свисти снарядів фашистської артилерії, що стріляла по місту з-за Буга, аж запалила єврейські квартали біля замочку і собору.
Дарма німецький комуніст Ганс К., за пару годин до вибуху війни переправившись через Буг, попереджав нашу пограничну заставу і командування про намір гітлерівців порушити договір і напасти на СРСР. Наше командування і Сталін не повірили цьому. Побачивши вибухи снарядів над річкою, через те, що наша хата
знаходиться на горі (високій) і може бути обстріляна ворогом, я скомандував своїй сім’ї лишити хату і пересидіти обстріл міста в льохові серед картопляного зілля на нашій леваді, щоб бачити, як буде горіти наша хата. Сусідка Ольга Поліщукова, побачивши, що ми втікли в льох, прибігла з двома своїми дітьми до нас, а квартирант кравець-єврей прибіг також до нас з дружиною і старою матір’ю. Сидимо отак в льосі і розмовляємо про несподівану війну, виглядаю з льоху і бачу нашого бійця з рушницею, питаю: «Що товаришу, життя надокучило? Та ж у місті вже фашисти». Питає: «А, що мені робити?» Кажу: «Йди до нас». Він послухав, я ще заставив його зняти шинель і викинути гвинтівку та й вдіти моє пальто і кепку. Він поліз до нас в льох. Я виглянув з льоху, і на тому місці де стояв наш боєць я побачив двох гітлерівців з автоматами, гранатами на
поясі і біноклями. Вони очевидно шукали того бійця. Боячись, щоб вони не кинули в наш льох гранату, я вийшов, підніс в гору каліку-руку й мовив по-німецьки: «Гер, я каліка, дозвольте мені піти додому». Вони дозволили.
Вийшов я з льоху, за мною дружина і сини. За нами вилізла вдова-сусідка з двома дітьми і боєць у моєму пальто і кепці, ніби чоловік вдови сусідки. Гітлерівці аж рот розкрили від здивування, а тут виліз ще кравець з жінкою,
дитиною дівчинкою і своєю матір’ю. Вони кинулися до кравця: «Ти юден? Де ти живеш?» Та й пішли за ним до його помешкання, убогого, навіть меблів не має, меблів жодних, лише швейна машинка. Погукали на нього та й пішли від бідолахи далі. Так урятував я нашого бійця Войтовича від смерті. Послав я сина по своє пальто до сусідки, а вона саме частувала того бійця й своїх дітей сніданком.

Я голова виконкому в Городлі
Цілий тиждень з Олександром Гаврилком, як лелеки з півночі йшли ми через гаї, доки добрили до Володимира-Волинського. Переночували в моїй піврозваленій хаті. Сердобольна сусідка Голодиха давала нам вечерю і
сніданок. Гаврилюк пішов до Львова, а я до Городла. Прибув я якраз в полудень. Це було радісною несподіванкою для мами, дружини і синів, з яких старший пообіцяв, якщо батько повернеться живим, уб’є керівника школи, до якого дружина зверталася з проханням визволити мене з-під арешту. Дружина розповіла, що сьогодні о 5 год. радянська влада призначила вибори війта. Піди і покажися людям, що ти живий і повернувся додому. Одні мене шкодували, інші були задоволені, особливо поляки. Пішов я. На площі в
Городлі було багато люду. Радянський лейтинант проголосив збори відкритими, роз’яснивши, що досі ми мали, призначених урядом війтів, а при радянській владі, народ сам обиратиме владу. «Хто хоче говорити», - спитав
він. Виступив галичанин Гаврилишин: «Поляки, ваше вже все пропало, - казав він, - тепер на Холмщині буде Україна, буде все наше українське». Тоді лейтинант знову запитав хто хоче до слова. Кажу, що я. Знаючи, що
в Городлі більшість населення поляки, я сполітикував, і не зважаючи на недавній арешт польською владою, заговорив польською мовою: «Обивателє! Дочекались ми з вами влади народу. Отже, обирайте людину тутейшу, яка боронила би ваші інтереси». Це був натяк на чужинця галичанина. Більше ніхто не брав слова і лейтинант мовив: «Називайте кандидатів». І тут всі почали кричати: «Ваврисевич, Ваврисевич». І так я став головою
виконкому в Городлі. Отримав від бувшого війта Семіцького печатку «Вуйт гміни Городло» з білим польським орлом. Я нею користувався і далі, використовуючи на орлі серп і молот. Крім мене обрали виконком у складі 5
осіб: Гаврилишин, Цвіклінський, Крук, Константинович і єврейчик – начальник міліції Зубелевич.

Береза Картузька
Раптом вибухнула війна 1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу. Через наказ люблінського воєводи, поліція в Городлі заарештувала мене, як небезпечного для «паньства польського» більшовика, приналежного до КПЗУ.
Через Грубешів-Холм-Брест повезли мене в закритому товарному вагоні до каторжного табору в Березу Картузьку, описану Олександром Гаврилюком, з яким довелось мені зустрітись тут і сидіти в одній «целі» - камері 85. Враження незабутні!
В Бресті підскочили до нас на зупинці якихось двоє вояків, в рогатівках з карабінами і хотіли переколотити своїми багнетами, мовлячи, що вони проливають кров за Отчізну, а ми бунтуємо проти неї. Наші конвоїри
оборонили нас тим, що вони відповідають за цілісність доставки нашого ешалону до Берези-Картузької.
Привели нас, душ 30 арештованих, під конвоєм поліцаїв, з собаками, з залізничної станції, кілометрів три до загороди з кільчатого дроту, за яким був високий паркан з дошок, а довкола «вишки» з поліцаями і кулеметами.
Брама відкрилась і нас впустили на площу перед кількома 3-х поверховими казармами і вистроїли в два ряди. Ніч була темна, а тут було ясно від електричного освітлення, як у день. Прийшов пан-комендант полковник
Костек Берданський з своїм штабом, в рогатівках. Скомандували: «Струнко!» Він поглянув на нас, усміхаючись, і сказав: «Карчмарек, познайомся з ними».

Нечуй – Левицький.
Одного разу завітав до клубу «Родина» старенький письменник Іван Семенович Нечуй-Левицький. Невеликого зросту з сивуватим волоссям на голові, вусах і стриженій роздвоєній бороді. Привітавшись з усіма присутніми,
мовчки взяв «кияк» з останнім нумером газети «Рада» і заглибився в читання її, витерши окуляри хусточкою.
Ми всі дивилися на відомого письменника, скупого на слова в розмові, а пишномовного в художньому письменстві. Він зауважив наші погляди і мовив: «Хочете, щоб я сказав вам щось, то і скажу. Кожному овочеві в свій час росту є
дозрівання, людині також, як ось вам, є час до навчання, а потім до одруження. Якщо пропустите цей час, будете шкодувати потім, як я зараз, але дарма: вороття немає, запам’ятайте мої слова сьогоднішньої зустрічі».

На торгівельній площі, де зараз педучилище, було багато свиней, поросят, корів іконей, біг циган з конем, показуючи покупцям жвавість свого товару. А через рік на цій площі уже виріс 2-х поверховий будинок Мономахівської гімназії, на карнизі якого у всю довжину будинка виписані були слова: «Будьте не ліниві на всі діла, гідні людини». Вокзал він зберігся до сьогодні і залізниця до Ковеля, з огляду на близькість границі з Австрією, знаходились у військовому відомстві: обслуга, машиніст і кондуктор були військові.
Пасажирські білети нам дали лише до Ковеля, а там вже дали через Коростень до Києва. Вранці ми прибули до Київ – матір міст руських. Велике місто, з високими будинками, соборами і безліччю вулиць і парків, з трамваями і Дніпром, зробили на нас обох, що крім Холма, Грубешова і Володимира-Волинського не бачили нічого, велике враження. Київ нам видався казковим містом. Вийшли ми з вагону, здали свої речі на переховання на вокзалі, сіли вперше в трамвай і поїхали за 3 копійки в центр.
Там злізли і помандрували гарними, широкими вулицями, по яких, як нам здавалося, бігли кудись люди до університету св. Володимира. Знайшли величезний червоний будинок з 6-ма колонами, з тремтячим серцем увійшли до вестибюлю. І за іншими студентами по довгих коридорах добралися до віконця канцелярії. Стали в чергу за такими ж першокурсниками, як і ми, і отримали вхідні в університет білети з буквою «Ф» (філолог).
Заглянули в аудиторії, з професорською кафедрою і лавками, амфітеатром для студентів, і пішли шукати свого деканату. Там видали нам програми курсу лекцій і матрикули та й казали записуватися на які кому подобаються лекції. Я записався на філософію у професора Гілярова, методологію літератури професора Перетца, санскрит у професора Кнауера, слав’янознавство у професора Флоринського та інше.

У часи царизму всі школи Російської імперії були російські. Отже, батько був учителем російської школи і вдома розмовляв з нами по-російськи. Я пам’ятаю себе з третього року дитинства, коли ще не носив штанів, а ходив у льолі, сорочці. Перші штанці були в мене короткі, до коліна на помочках і гумках, з темно-синього оксамиту. Така ж була і блуза.
На літні канікули ми завжди приїздили до Городла, до бабусі Зосі, татової мами. І я мав повну волю бігати і гратися з такими ж малини хлопцями, як сам. Ми льопались в рівчаку, що протікав біля нашої хати. Одного разу, після дощу, я зайшов по нашому рівчаку далеко від хати і попав в яму та мало не втопився: капелюх сплив і мене витягли з води і занесли до тітки Марини. Вона висадила мене на піч голого і ну сушити моє вбрання. Дали знати батькові. Він прийшов і удавано спитав тітку: «Чи не бачила вона нашого Колю, бо кажуть, що він утопився і ми з мамою плачемо, як ми будемо без нього далі?» А я одізвався з печі: «Не плачте, я на печі, живий». Батько вдягнув мене в сухе убрання і привів додому.

На хуторі під назвою Новий Осередок, що охоплював велику ділянку землі та лісу, стояв чудовий маєток з розкішними горіховими деревами. Маєток перепродувався три рази. Врешті його купив дядько мого діда - Лохаюк Василь для своєї сестри Марії. Пізніше там поселився мій дід Микола з сім’єю.
Згідно документів (царські договори і купчі, що збереглися в оригіналі), сім’я Гілевичів була з Володимир-Волинських міщан. Дід мого діда Миколи - Антон прикупляв і брав в оренду для обробітку орні землі та ділянки лісу. Сам Микола Тимофійович був майстром на всі руки: тримав кузню, мав різноманітний сільськогосподарський реманент. Мав, навіть, мотоцикла - Харлея. Тримав велике господарство: четверо коней, кози, вівці, кури. За все треба було платити податок, навіть за кота і за собаку. У нього працювало 11 батраків: обробляли землю, доглядали ліс. Дід їх за те кормив, одягав, і щось трохи платив. Ніхто з них не пішов від діда, так і працювали довгий час. Бабуся Броніслава була справною хазяйкою. Всі страви, які вона подавала на стіл були смачні і обов’язково гарячі. А які пироги і всяку випічку вона готувала!

Коли у Нововолинську почали будувати шахти, на розі Поштової вулиці побудували фінський будинок, такі ж фінські будинки побудували на іншій стороні вулиці. Дорога на Поштовій вулиці була в дуже поганому стані. В
сквері в повний зріст стояв пам’ятник Сталіну. Я пам’ятаю, як той пам’ятник буквально розвалили з допомогою танка. Підігнали танк, підчепили Сталіна тросом і розвалили. Мені хтось розповідав, але сама я того не пам’ятаю, що до Сталіна в сквері стояв пам’ятник Кірову. В сквері є дуб. Колись на ньому була прибита табличка з написом на польській мові – «Добра пам'ять жовньєжа Речі Посполитої».
Ще коли я навчалась в десятому класі табличка ще висіла. Казали, що то могила невідомому польському солдату. Пам’ятаю, як приїхали поляки, вони одразу пішли до тієї могили. Там були справжні збори і один з поляків використовуючи рупор, голосно подякував жителям Володимира, за те, що вони не осквернили пам'ять їх солдат.