Народилась 8 травня 1945 року. У нашій сім’ї було шестеро дітей. Спочатку жили по вулиці Поштовій, а потім на Спортивній, далі - по Осипенка. Мама розповідала, що коли по вулиці вели військовополонених, то місцеві мешканці виносили і кидали їм хліб, картоплю, а за пляшку горілки, чи шмат сала взагалі можна було викупити полоненого, сказавши, що це брат чи родич. Перший чоловік мами – офіцер танкового полку, загинув під Москвою. Мама вдруге вийшла заміж і мене виховував вітчим, як рідну.
Вчилася у дівчачій школі № 5. Директором була Крініцька Марія Василівна. Першого вересня у другий клас я прийшла до школи ще на світанку – о четвертій годині, дуже переживала, що спізнюся. А школа була закрита. Я постукала у двері і сторож мене впустив до середини. Я присіла на лавку, та й заснула. Аж діти прийшли і мене розбудили. Ну треба ж так!

Народилася у сім’ї військовослужбовця 1 січня 1941 року. Тато з мамою одружилися в Славуті у 1941 році. Мама працювала провізором в аптеці, тато закінчив Київський ветеринарний інститут. У 1941 році тата перевели в Шепетівку. Коли почалася війна, батька забрали на фронт у званні офіцера, а мама зі мною поїхала до своєї мами у село Велика Ведмедівка, недалеко від Хроліна у Шепетівському районі Хмельницької області. Тато походив з Дунаєвецького району. У селі, де він народився, є костел з органом, що збереглися до цього часу. Ксьондз жив у бабці на квартирі.

У 1948 році батька забрали в в’язницю. Мама у цей час була в санаторії у Рівному і там народила донечку, тобто мене. По сьогоднішній день ніхто не знає, де батько. Казала мама, що батька посадили за політику. Він був росіянином, а мама – українкою.
Жили у Володимирі. Потім рідний дядько мами забрав нас в Охнівку. Жили в землянці. Через трохи – пішли на квартиру, жили окремо. Мама влаштувалася працювати дояркою. Мене не було кому доглядати, тож мама прив’язувала мене за ногу до яблуні, інакше я могла наробити шкоди у городі, була вертка і все хотіла знати. Ось так і жили.
Чомусь добре запам’яталося, як помер Сталін, хоча мала лише 5 років. Біля гучномовця стояло багато людей, всі плакали і казали, що то їхній батько помер. Я повернулась до мами і запитала: «Чи то теж мій батько?» Вона промовчала. Підійшла односельчанка і сказала: «Слава Богу! Може наші батьки і чоловіки повернуться з тюрми додому.» Її чоловік повернувся, а мій батько - ні.
Тітку мамину посадили в в’язницю за бандерівщину. Вона торгувала в магазині. З лісу прийшли хлопці і сказали, щоб дала їм сірників, продуктів, тільки щоб нікому про них не розказувала. Звичайно, вона дала і сірників, і хліба. А виявилось, що то були переодягнені НКВДисти, перевіряли, як населення відноситься до совєтів і націоналістів. Тій жінці присудили 15 років в’язниці. Її мама мала в Лісках хату і покликала мою маму Марію жити до себе.

Народився 1941 року в селі біля Кременця. Пригадую, як прийшли перші совєти. Мені тоді було чотири роки. У мами був кожушок, чоботи, бо жили ми не погано. Прийшли хлопці з лісу і кажуть: «Снимай сапоги и тулуп». А мама впирається: «Тож воно все маленьке, жіноче. Навіщо воно вам? А в мене троє діток!» Не послухали, все забрали, казали, що їм і таке згодиться.
Батько на був на війні аж під Азовським морем. Як німці добре притисли, що було або під кулі йти, або топитися в морі, то він втік. Вдень відлежувався у борозні, а їв, що знайшов на полях. Через п’ять днів дістався додому. А вже вночі приходять партизани знову: «Збирай манатки. Раз був у полоні, іди з нами в ліс.» Мусив іти з ними. Добралися аж до Станіслава на Франківщині. Був поранений, потрапив у госпіталь. Щоб оправдати довіру, мусив вступити до партії. Так, як поранення було важким, то його залишили у Станіславі, запроваджувати радянську владу. Пам’ятаю фотографію, там батько у червоних чоботях стоїть на балконі і якусь жінку обнімає. А вдома у мами якраз народилася моя сестричка. Бідували. Добре, що хоч корова була, то вижили. Вранці її забирали у колгосп в ярмо, землю орати, а ввечері обдерту відпускали. То мама видоїть корову, на жорнах змеле насіння з буряків, розмішає з молоком, та й напече таких млинців, що б хоч щось було дітям дати. Батька нема, та й нема. От мама одягнула куфайку, мала пару рублів і поїхала до Станіслава шукати чоловіка. По дорозі в поїзді її обікрали урки. В Станіславі вона вимагала, щоб чоловіка повернули додому або перевели в Кременець на роботу. Повернувшись, батько 15 кілометрів мусив ходити до Білогір’я під Кременцем. Спочатку дали старого німецького велосипеда. А вже перед пенсією, то і машини почали ходити до села, можна було під’їхати. Мав рушницю, то ходив по полях, коли зайця підстрелить, коли лисицю. Вже дітям щось було. Так і вижили.

Народилась я в селі Мокрець Турійського району 28 серпня 1926 року. Жила у великій родині, нас було семеро дітей (чотири дівчини та три хлопці). Я була передостання. Батько був господарем, мав 14 га землі. А перед самою війною мав купити ще пів гектара, бо то колись так повелося ще за Польщі, як має дівка два гектари у посаг, то і заміж швидко беруть, а як не має, то і не хочуть брати. Сім’я була велика, з нами жила ще бабуня. Тато мав машину, що молотила, віялку, січкарню та всі інші приладдя для господарки. Собі помолотить, та й людям допомагав. Доводилось допомагати по господарству і працювати часто.
Згадую, що як ходили в школу, то інші діти страшенно бідували, не було чого взути, то ходили в постолах, а в мене чоботи були. Я лише одного разу в постолах ходила, які вкрала в брата. Мене не пускали йти колядувати, бо негоже, щоб багатого батька дочка колядувала. Я так хотіла піти з дівчатами, а батьки сховали мої чоботи, тому я й вхопила братові постоли і побігла до сусідів. Так ми й пішли під кожну хату. Хто яйце дав, хто 5 коп. чи 10 коп., хто пирога, хто, що мав. Пішли до однієї дівчина, звали її Люба, на жаль, вона померла ще дівчиною, повиїдали начинку з пирогів, а гроші поділили між собою.

Місто Володимир стародавнє і мальовниче. Школа № 1, що була до Другої світової війни єврейською, а з 1939 року стала першою українською школою на Волині. В ній працювали вчителями молодших класів: подружжя Гнатюків Ольга Миколаївна і Дмитро Миколайович, Гітман Віра Григорівна - єврейка, Перський Микола Михайлович, ГнатюкПетро Олексійович, вчитель співів Сотнічук Й.М. та інші (вже не пам’ятаю), вкладали серце і душу у навчання та виховання молодого підростаючого покоління. На зміну їм прийшли нові, бо всі названі пішли на пенсію, та й зараз їх давно немає в живих. Йшли роки, на зміну їм прийшли з вузів, з середніх і вищих закладів, вчителі які вперто трудилися, добивалися хороших успіхів у роботі, давали хороші знання учням, привчали до фізичної праці. Такими були: Успенська Т.Й., Товкач Л.Г., Подзізей О.Т., Хільчук Т.К., Теребус С.М., Гітман В.Г., Сокіл Л.О., Голод Н.Я., Добринюк Т., Голіброда Є.С., Салій Л.В. Вчителі старших класів предметники: Детюк М.М., Магера О.М., Дідун В., Шевченко Н.З., Онищенко Г.П., Сенчишак М.І., Туркевич Б.О., Шевченко Н.З., Нагрода Є.П., Клименченко В.П., Махончук С.О., Кондратюк П.С., Католик Н.Ф., Матвеєв В.І., Офман М.Л., Купира П.П., Мучник Р.А., Падалко І.Є., Калапуша О.Д., Щічко Л.О., Семенець М.І.. Юрченко Н.М., Чабан Л.І., Фурман А.М., Суходубова Т.М., Тищенко О. Л., завучі Пальцун А.Я., Стеценко Я.К., Потурай В.М., Детюк А.Л., Мусійчук В., Омельчук І.Д., Юзефович О.В. Директори: Гриценко І.М., Гуменний В.Д., Мусійчук Д.Т., Тарасюк І.Й.

Народилася я в 1929 року у селі Ліски, Володимир-Волинського району.
До війни батьки побудували в селі велику, хорошу дерев’яну хату. Вони займалися господарством. У них було 5 гектарів землі, був свій ліс. Свій ліс вони не хотіли різати, бо діти ростуть, а нас у батьків було п’ятеро. Тому на хату ліс купували у держави. А тут війна, окупація. Німці весь наш ліс вирізали.

Я народився у Володимирі на Білих Берегах у 1934 році. Моя бабця по мамі походила з родини вільних селян. У свій час купила садибу і землю. Спочатку писала прохання до царя про купівлю землі. Воно прийшло на Волинського генералгубернатора в Житомир. Звідти прийшла відповідь: «Вольным крестьянам Маковским разрешено купить 20 десятин земли». У них не було грошей, то купили 4,5 десятин землі. Все було засвідчено документами з гербовими печатками. Тою землею, що бабця купила, ми користувалися до 1947 року. Завжди сіяли багато зерна, мали стодоли для його зберігання. А в 1947 році просто не дозволили сіяти.
Дід був освіченим млинарем. Працював у двоповерховому панському млині, що стояв на річці. Мав челядника, вчив його, щоб той мав якийсь фах. В сім’ї було багато дітей. Перші повмирали, як казали в народі, Повійниця забрала. Потім народилися Олександр, Дарія, Леонід, Григорій Лаврентійович Маковський (художник, що прожив 100 років) і наймолодша – моя мама. Жили в урочищі Білі Береги, відразу за річкою перша садиба.

Мені 99 років. Я з 1918 року. Я живу у Володимирі з 2 травня 1945 року. Мого чоловіка Кувшинова Івана Миколайовича направили сюди завідуючим відділу народної освіти. Довго не хотіла я переходити на прізвище Кувшинова. А дівоче моє прізвище Повольная. Сама з Росії з Поволжя, з-під кордону з Башкирією. Була дуже волелюбною, допитливою. Я мала все знати: що, звідки і чому? Я завжди мала свою думку і могла на своєму настояти.
Своїх батьків не знала. У 1921 році на Поволжі був голод. Почалася епідемія тифу. Люди старалися виїхати звідти. Моя мама захворіла на тиф і її кудись забрали. Я лишилася зі своєю старшою сестрою. Мені було всього 3 роки. Усіх дітей, що були без батьків збирали до гурту і відправляли в притулок. А там нас роз’єднали.
Жінка, яка стала моєю новою мамою, чекала свого Порфирія Федоровича дуже довго. Вона його дуже любила. Він був унтер-офіцером. У 1921 році він уже вважався ворогом народу. Унтер-офіцери продовжували служити вітчизні, старому режиму, так як вони присягали на вірність царю. За це їх нова влада переслідувала і винищувала. Батько був порядною людиною.

Про війну мені розповідали вже батьки. Адже я була зовсім маленька. Мені мама розповідала, як вона мене народжувала. Це була війна. 1942 рік. Німці в хаті, а в неї схватки. Терпиш-терпиш, але не в силі терпіти, бо то ж страшенні болі. Була, звичайно, акушерка. А тато переживає, бо від німців можна всього чекати. Це була якраз ніч. Один німець спитався, що таке коїться. Тато сказав, що народжує дружина. «О, діти, то добре», - відповів німець. І не один з них нічого більше не казав. Сиділи в своїй кімнаті і не виходили. Ось так мама мене народила.
Мій тато входив до організації «Союзу Українців», був активним її членом та навіть давав гроші на фінансування. Ще у нашій гімназії ім. Олександра Цинкаловського є фотографія на якій є мій тато, Арсен Річинський і Цинкаловський. Саме тоді організація мала назву «Союз Українців» – це був не «Союз Українок», а саме українців. Це був 1936 рік. Тут збиралися освічені, культурні українці. Ставили різні сценки, вечори які збагачували духовно. Проводили різні вікторини, ігри. Батьки мої одружилися в 1935 році. На той час мій батько був купцем, він заготовляв худобу і відправляв її в Польщу. Таким чином, будучи ще хлопцем, побудував хату. Він не хотів іти в приймаки. Свою дружину привів у власний дім.