dle 9.7 8DLE
 
Сортувати статті по: даті | популярності | відвідуванню | коментарям | алфавіту
Інформація до новини
  • Просмотров: 141
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 8-12-2017, 10:05
8-12-2017, 10:05

Кувшинова Анна Порфирівна

Категорія: Публікації

Мені 99 років. Я з 1918 року. Я живу у Володимирі з 2 травня 1945 року. Мого чоловіка Кувшинова Івана Миколайовича направили сюди завідуючим відділу народної освіти. Довго не хотіла я переходити на прізвище Кувшинова. А дівоче моє прізвище Повольная. Сама з Росії з Поволжя, з-під кордону з Башкирією. Була дуже волелюбною, допитливою. Я мала все знати: що, звідки і чому? Я завжди мала свою думку і могла на своєму настояти.
Своїх батьків не знала. У 1921 році на Поволжі був голод. Почалася епідемія тифу. Люди старалися виїхати звідти. Моя мама захворіла на тиф і її кудись забрали. Я лишилася зі своєю старшою сестрою. Мені було всього 3 роки. Усіх дітей, що були без батьків збирали до гурту і відправляли в притулок. А там нас роз’єднали.
Жінка, яка стала моєю новою мамою, чекала свого Порфирія Федоровича дуже довго. Вона його дуже любила. Він був унтер-офіцером. У 1921 році він уже вважався ворогом народу. Унтер-офіцери продовжували служити вітчизні, старому режиму, так як вони присягали на вірність царю. За це їх нова влада переслідувала і винищувала. Батько був порядною людиною.
Інформація до новини
  • Просмотров: 234
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 22-11-2017, 10:35
22-11-2017, 10:35

Червінська Маргарита Костянтинівна

Категорія: Публікації

Червінська Маргарита КостянтинівнаПро війну мені розповідали вже батьки. Адже я була зовсім маленька. Мені мама розповідала, як вона мене народжувала. Це була війна. 1942 рік. Німці в хаті, а в неї схватки. Терпиш-терпиш, але не в силі терпіти, бо то ж страшенні болі. Була, звичайно, акушерка. А тато переживає, бо від німців можна всього чекати. Це була якраз ніч. Один німець спитався, що таке коїться. Тато сказав, що народжує дружина. «О, діти, то добре», - відповів німець. І не один з них нічого більше не казав. Сиділи в своїй кімнаті і не виходили. Ось так мама мене народила.
Мій тато входив до організації «Союзу Українців», був активним її членом та навіть давав гроші на фінансування. Ще у нашій гімназії ім. Олександра Цинкаловського є фотографія на якій є мій тато, Арсен Річинський і Цинкаловський. Саме тоді організація мала назву «Союз Українців» – це був не «Союз Українок», а саме українців. Це був 1936 рік. Тут збиралися освічені, культурні українці. Ставили різні сценки, вечори які збагачували духовно. Проводили різні вікторини, ігри. Батьки мої одружилися в 1935 році. На той час мій батько був купцем, він заготовляв худобу і відправляв її в Польщу. Таким чином, будучи ще хлопцем, побудував хату. Він не хотів іти в приймаки. Свою дружину привів у власний дім.
Інформація до новини
  • Просмотров: 537
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 9-11-2017, 14:36
9-11-2017, 14:36

Садовський Сергій Володимирович

Категорія: Публікації

[left][/left]Садовський Сергій ВолодимировичНародився у місті Володимир-Волинський в 1942 році. Зі слів мого діда Хоперськова Якова Івановича, в 1795 році його родину вивезли до Росії, в Ростовську область. Розмістили їх на покинутому хуторі Гусява біля станиці Глибока. Починали все з нуля, будувалися, займатися господарством. Вже за двадцять років вони з католиків Хоперських стали православними (бути католиком тоді було небезпечно) Хоперськовими. Один з них став станичним отаманом і в подальшому станичних отаманів вибирали з представників родини Хоперськових. В 1902 році станичним отаманом вибрали батька мого діда Івана Хоперськова. Вибори проходили так. На загальному сході станиці обговорювали кандидатів. Кандидат в отамани міг прийняти участь в обговорені тільки тоді коли біля нього стояла вся його родина, і дорослі і малі. Всі в родині знали, якщо виберуть її представника отаманом, то треба швидко втікати до дому, бо будуть бити. Після виборів мого прадіда отаманом, вже за мить всі члени родини, разом з новоспеченим отаманом побігли до дому. Тільки на одинадцятий день після виборів отаман вступав на посаду. Та перед тим, на протязі десяти днів кожен житель станиці мусив чинити шкоду отаману. Це робилося для того аби майбутній отаман не мав підлабузників. Мій дід біг швидко, але отримав достатньо тлумаків. Та найбільше дісталось вибраному отаману. Добре, що заборонялося бити до крові. Коли сховались в хаті, то почалася облога. На територію подвір’я входити заборонялось тому пліт і браму зламали, хату закидали багнюкою. Так тривало десять днів. На одинадцятий день новий отаман вступав на посаду. Як розповідав дід, батько зняв батога, який висів на гвіздку біля дверей, вийшов перед браму та добряче хляснув. За кілька хвилин біля хати вже стояло багато люду. Отаман наказав навести порядок. Замість поламаного зробили новий пліт. З даху прибрали багнюку. З цього дня всіх в родині отамана, включаючи немовлят називали по батькові. Будинок в якому жила родина був великий. В ньому, разом з дідами, батьками, невістками, зятями і онуками жило двадцять дві особи.
Інформація до новини
  • Просмотров: 205
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 2-11-2017, 11:31
2-11-2017, 11:31

Захарова Мирослава Іванівна

Категорія: Публікації

Захарова Мирослава ІванівнаДо війни ми з батьком і мачухою жили в Несвічі. Мачуха походила з Дубової Корчми, працювала у якогось Луцького пана. Звати її було Зося. Вона була дуже гарна.
Батько мав 15 гектарів землі. Несвіч був поділений на дві частини – станція Несвіч і село Несвіч. Велика площа, школа семирічка з червоної цегли, за нею стадіон, де дітки перед заняттями робили зарядку, а внизу чудова річка, міст, дорога. Один берег річки був високий і на ньому стояв, колись розкішний, старовинний будинок, але вже понищений. Яка то була краса! Ми з мачухою у тій річці мочили коноплі, потім несли їх додому, тіпали, чесали, опісля чіпляли на веретено і сукали нитку, ткали полотно, вимочували його і відбілювали. З полотна шили жіночі та чоловічі сорочки, спідниці, штани. Сорочки вишивали кольоровими нитками.
Інформація до новини
  • Просмотров: 323
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 25-10-2017, 14:21
25-10-2017, 14:21

Бас Михайло Ілліч

Категорія: Публікації

Я народився 10 березня 1926 року. У нашій сім’ї було четверо дітей. Мама була домогосподаркою. Батько викладав іврит в єврейській школі по вул. Чапаєва. Я вчився у державній польській школі для молодших класів. Зараз там автоінспекція. Вчилися польською мовою, а також викладалась релігія.
Спокійне життя закінчилося в один день. 23 червня 1941 року у Володимирі-Волинському з’явилися німці. Неподалік від нинішнього універмагу розташовувався єврейський квартал з дерев’яних будинків. Зранку в понеділок окупанти кинули бомбу, вибухові іскри розлетілися довкола і через сильний вітер увесь наш квартал згорів. Батьки і нас, четверо дітей, залишилися без дому, цілий день ховалися під тополями, поки бій не затих. Потім зібралася єврейська рада, і моїй родині дали кімнату у двоповерховому будинку купця Лимонника. Це було щось на зразок готелю. Тепер на тому місці стоїть пам’ятник Данилу Галицькому. Згодом ця територія увійшла до гетто. Звідти мені вдалося втекти. Я пішов на Білозовщину, по вулиці Ковельській за казармами, там було дві польських колонії. Працював у родині Оберуків, допомагав їм, вони тоді будували будинок. Міг вільно ходити містом, не дотримуючись комендантського часу, не ховаючись від окупантів, бо на єврея не був схожий, а польську мову знав досконало.
Інформація до новини
  • Просмотров: 268
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 9-10-2017, 11:20
9-10-2017, 11:20

Павлось Емілія Іванівна

Категорія: Публікації

Павлось Емілія Іванівна
А моя мама жила в Стрийцях. Розказувала, що поляки часто вночі влаштовували облави, в селі казали, що то їхнє військо крайове нападало. Були і порядні поляки, які попереджали про облави і казали, щоб українці десь переховувались. Односельці організовували чергування по вулицях у селі, пильнуючи, щоб не загорілася яка хата і полум’я не перекинулось далі. Кожної ночі горіло якесь село, вбивали людей, то мусили спасатися, як могли. Трохи приходили боронити мирне населення бандерівці. Були день, два та й ішли назад. То потім вже українська поліція захищала. Для чого людей так натравлювали один на одного? З споконвіків на цих землях жили українці. Перед І Світовою війною, батькова родина змушена була виїхати в Росію в Курган. По закінченні війни вони повернулися до рідної домівки. Все було на місці, ніхто нічого не понищив. Цікаво, що не знали своєї національності, а називалися православними, ходили в польську школу. До війни ніякої національної ворожнечі не було. Жили на одній території, родини були змішані, жили мирно.
Інформація до новини
  • Просмотров: 326
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 27-09-2017, 12:29
27-09-2017, 12:29

Павлось Святослав Петрович

Категорія: Публікації

Павлось Святослав ПетровичЯ народився 11 травня 1944 року в Грубешові, а в серпні батьки вже переїхали сюди на Волинь. Становище було скрутним – або вб’ють, або треба втікати. Зібрали деякі речі на підводу і поїхали. Головне, що батько заховав у соломі швейну машинку, бо сам був кравець. На кордоні нас зупинили і поляки ще дещо забрали з пожитків. А дядька нашого відвели кудись. Цілу ніч катували, зуби повибивали, забрали верхній одяг. Потім вели на розстріл до Бугу. Дуже хотів жити і тому якось штовхнув одного і другого конвоїрів, та шубовснув у воду. Кілька годин сидів під водою, дихаючи через очеретину. Поляки довго ходили шукали його, стріляли по воді. Потім покинули, вирішивши, що він загинув. Врешті дядько виплив на протилежний берег, добрався до першої хати. Йому дали який-не-який одяг і він пішов дорогою до Володимира. По Луцькій вулиці дійшов аж до моста через Риловицю і побачив свою корову, впізнав її. Родина поселилася у покинутій маленькій занедбаній хатинці. Корова паслася неподалік. Таким чином дядько знайшов своїх рідних.
Інформація до новини
  • Просмотров: 362
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 18-07-2017, 10:25
18-07-2017, 10:25

Дердюк Віра Григорівна

Категорія: Публікації

Дердюк Віра ГригорівнаНародилася я в 1925 році в селі Дігтів. Дитинство в селі було метушним і важким. Хоча я не можу сказати, що ми жили якось бідно. Ми все мали, хоча тяжко працювали. З-за Польщі в школу я не ходила, бо її в селі в нас не було. Була 4-річна школа у польській колонії Смолова, що біля нашого села. У ту школу вже ходила моя менша сестра. Українці та поляки жили приязно. Бувало, що ходили один до одного в гості. Але поляки завжди ставили себе так, ніби вони вищі нас.
Поблизу нашого села жив пан Готовський. У нього був великий і красивий маєток. Ми, малі діти, милувалися ним і часто туди бігали. Чого вартий був лише той один маєток, який мав три поверхи та покриті позолотою сходи. На панській землі, біля маєтку, розміщувалися млин, кузня та господарські споруди. Пан розводив рибу та мав табуни коней. Мама мені казала, що ті коні продавали десь закордон. Я можу тепер сказати, що таких господарів у нас нема. Коли розпочиналися жнива, пан найманим робітникам з навколишніх сіл - платив гроші щодня. А після закінчення жнив справляв такі обжинки, на які з’їжджалися з усіх навколишніх сіл. На панському подвір’ї виставляли столи з їжею та напоями і кожен міг їсти і пити досхочу. А тривали обжинки, як мінімум, три дні.
Інформація до новини
  • Просмотров: 356
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 6-07-2017, 14:08
6-07-2017, 14:08

Савицька Єлизавета Григорівна

Категорія: Публікації

Савицька Єлизавета ГригорівнаЯ народилась у 1932 році у місті Устилузі у селянській сім’ї. Татова мама Єлизавета була полькою, а тато Василь – українець, був ковалем. Мамина мама Косюк Степанида походила з польської родини, а тато Косюк Омелян - українець, селянин. Діди і прадіди жили в Устилузі з 1700-го року, переїхали сюди з Любомля.
До війни містечко Устилуг було чистим та охайним. Тут жило багато жидів. Багатші жили і мали магазинчики у центрі, вздовж вулиці аж до Бугу. Їхні магазини були по обидві сторони центральної вулиці (від костелу до молитовного дому) і далі по Хотячівській вулиці. Навпроти магазину Луга (де зараз живуть Тамара Мальцева, Софія Грома) жила багата жидівка, що торгувала бляхою. То якраз були її будинки. Бідніші розташувалися по вулиці Хотячівській. По тій вулиці з ліва з краю жив фотограф, а трохи далі за ним жив бургомістр. Садиба мого дідуся доходила до кінця нашої вулиці і межувала з садибою багатого жида Розенфельда. Далі по вулиці жили українські селяни – Киселюки, Косюки, Данило Стецюк (потім у його хаті жив директор школи Кіт Б.І.), Дружуки. За церквою жили поляки Левандовські, Жабіцькі, пані Жмудська. З донькою Жабіцькіх я товаришувала. Ми були однолітками, разом гралися, ходили на поле. Далі жили Гайдуки. Та вулиця вела на право на Хотячів, а на ліво – до Дудерева. Там була садиба заможного українського селянина Вишневського.
Інформація до новини
  • Просмотров: 413
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 29-06-2017, 10:14
29-06-2017, 10:14

Кожуховська Антоніна Андріївна

Категорія: Публікації

Кожуховська Антоніна АндріївнаНародилася я у селі Стенжаричі. До війни тато робив в місті на залізниці, а мама весь час була в селі.
Коли почалась війна було дуже страшно. Стенжаричі тоді входили до складу Польщі. Тата забрали на війну, а нас у мами було восьмеро дітей. Тата на війні вбили. Ми із Стенжарич втекли в Мусир і там чекали поки пройде фронт. Жили у лісі. Пам’ятаю, що було дуже холодно по ночах. Ми виїхали до Мусира на возах і так з тими кіньми тиждень пробули в лісі. Колись і не було такого як зараз - взяв ковдру і накрився. Було якесь полотняне рядно і солома. У Мусирі те саме, кулі над головами свищуть. Найстаршому моєму братові було вісімнадцять років.
В лісі ми жили не одні, було нас кілька родин із Стенжарич. Приїхали якісь «стрибки», так їх називали. Чи вони були якимись військовими чи партизанами, я не знаю, але вони нам сказали втікати, бо нас поб’ють в цьому лісі. А ми лежимо на землі, мама розстелила якесь рядно, ніч темна нічого не видно. Коні стоять в іншій стороні. Старший брат прийшов і каже, що нема коней, хтось вкрав. Ті «стрибки» кажуть, що нам треба їхати за Устилуг, бо там безпечно. А як же їхати як коней вкрали? Вони дали нам коня і воза. Нашого хтось вкрав, а вони віддали свого. А на возі ж були усі речі. Так і все пропало.
Назад Уперед