Коли у Нововолинську почали будувати шахти, на розі Поштової вулиці побудували фінський будинок, такі ж фінські будинки побудували на іншій стороні вулиці. Дорога на Поштовій вулиці була в дуже поганому стані. В
сквері в повний зріст стояв пам’ятник Сталіну. Я пам’ятаю, як той пам’ятник буквально розвалили з допомогою танка. Підігнали танк, підчепили Сталіна тросом і розвалили. Мені хтось розповідав, але сама я того не пам’ятаю, що до Сталіна в сквері стояв пам’ятник Кірову. В сквері є дуб. Колись на ньому була прибита табличка з написом на польській мові – «Добра пам'ять жовньєжа Речі Посполитої».
Ще коли я навчалась в десятому класі табличка ще висіла. Казали, що то могила невідомому польському солдату. Пам’ятаю, як приїхали поляки, вони одразу пішли до тієї могили. Там були справжні збори і один з поляків використовуючи рупор, голосно подякував жителям Володимира, за те, що вони не осквернили пам'ять їх солдат.

Я народилась 29 жовтня 1944 року. Ми вже шосте покоління, яке живе у Володимирі.Мій прадід Шуровський Вікентій Амбросієвич, народився в 1827 році. Він був одружений з дворянкою Аполонією Холевінською.
У їхній родині було четверо дітей: Валеріан, народився 14 квітня 1855 року, Леонард - 9 березня 1860 року, Ядвіга - 12 липня 1862 року, та Пасхаліс Баюльян Наполеон - 17 травня 1852 року.
Прабабуся та прадід прожили разом тридцять п’ять років. Після його смерті прабабуся залишилась в родині Наполеона Шуровського. Наполеон Шуровський, за польських часів, служив у міському уряді Володимира.
У 1924 р. разом з іншими посадовцями він зустрічав у Володимирі Президента ІІ Речі Посполитої Юзефа Пілсудського. Коли він помер про це повідомляли в церкві.
А на афішному стовпі, який стояв в центрі міста повісили об’яву про те, що помер Наполеон. Шуровський Пасхаліс Баюльян Наполеон одружився з Людмилою Іванівною Соловйовою.

Я народився 18 жовтня 1930 року у селі Фалемичі (Володимир-Волинський район). Мої батьки були простими селянами, тяжко працювали на землі. Була своя власна земля. В той час не було де випасати худобу, тому тримали її не багато. Сіяли жито та пшеницю. Це було важке життя. Перед створенням колгоспів були, так звані
самостійники (самостійне господарство) і кожен мусив з власного городу давати продовольчу поставку. Нікого не цікавило, що тобі самому залишилось, чи буде, що їсти. Здавай поставку і все!
Пізніше батько пішов працювати на залізну дорогу. Ми з мамою вдень в жару молотили зерно ціпом, віяли, а ввечері приходив батько з роботи, запрягав коня і возив поставку. Це було пекло, а не життя. Поставку возили до Володимира, до млина, що знаходився біля колії. Це був пункт заготівлі, куди звозили зерно.

Весілля - це найбільше українське обрядове дійство. Весілля було надзвичайно насиченим, колоритним, багатим на звичаї. Обрядів було на стільки багато, що воно могло тривати кілька днів, а то й цілий тиждень.
Тому для дівчини - весілля набувало особливого значення. Кожна наречена старалася підібрати собі красиву сукню та образ. Хай не завжди "по моді", адже часи були досить складними, подекуди навіть занадто. Та ще й на додачу радянська влада забороняла одне з головних таїнств - вінчання. За подружнє вінчання, можна було поплатитися роботою. Тому християнські пари, які за будь-яку ціну хотіли пройти цей обряд, вінчались таємно, нерідко при зачинених дверях церкви, вночі або у священиків вдома. Після проголошення незалежності в Україні давня традиція відродилася.
Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир", у рамках проекту "Володимир, яким ми його пам'ятаємо. Людські долі", зібрала кілька унікальних, весільних світлин жителів нашого міста та району.

У війну наша сім’я жила на хуторі в Куснищах. Мали малесеньку хатинку, тільки кухонька і кімнатка. Мамині батьки збудували. Я там жила до 15 років. Одягалися бідно. Взувалися у лапті, лише в декого були черевики. Мама показали і я сама плела собі лапті. Мама парила лозу, ми обдирали лико і вже тоді плели лапті. Самі плели панчохи з вовни та коноплі. Ніхто про наркотики тоді нічого не знав.
З шести років вже вміла прясти. Короткі панчохи до колін, шкарпетки, спідниці, светри в’язали з чорної вовни, а вже хустки – з білої. На літо одяг був полотняний або ситцевий. Мама шили для нас плаття, сорочки, спідниці. А
коли я стала старшою, то сама пошила собі сіру ситцеву спідницю у складки. То було приблизно у 1947 році. Шили вручну голкою. По війні двоюрідна сестра купила швейну машинку і пошила мені блузку.

Народилась я у місті Володимирі-Волинському 12 лютого 1947 року. По закінченню війни, солдати поверталися у свої військові частини. Таким чином, мій тато, родом з Калінінської області, опинився у Володимирі. Військових
розселяли по квартирах і він попав на квартиру, де вже жила моя мама, неподалік від педучилища. Їхні кімнати були поряд. Так вони познайомилися і невдовзі одружилися.
Я росла у простій робочій сім'ї. Тато був шофером, а мама - бухгалтером на плодоконсервному заводі. До школи в перший клас я йшла у коричневій формі, білому фартушку, з білими бантами, у білих шкарпетках і у туфельках з поясочком. Це не забувається ніколи.
Моя перша вчителька Ангеліна Вікторівна Слободян – чудова жінка. Ми жили тоді у будинку біля плодоконсервного заводу. А в будинку напроти, де була метеостанція, жила наша вчителька. Тож ми були сусідами. З нашої вулиці п’ятеро дівчаток – дві Іри, Галя, Рая і я ходили в один клас. Ми дуже любили свою вчительку, завжди до неї горнулися.

Я народилася 15 травня 1938 року у селі Залужжя на Граєвці. У мене вже була старша на п’ять років сестра і тато сподівався, що наступною дитиною буде хлопчик. Після пологів мама сильно захворіла і невідомо було чи виживе.
Якраз тата забрали на військові навчання. У нашій хаті жила одинока тітка з дитиною, бо чоловік помер. То глядіти ще одну дитину ніхто не хотів. Тітка зранку йшла на роботу, мама доживала в лікарні, а мене залишали на дворі саму, а ввечері дивились, чи дихаю. Не хотіли, щоб те дитятко жило. Люди в селі стали питатися: «Чого ж ви ту дитину викидаєте?».
У мами було дві бездітні сестри, то мене віддали туди. У селі шукали жінок, що кормлять грудьми своїх дітей і мене у них підкормлювали. Для мами вже приготували плаття, бо ніхто не сподівався, що вона виживе. Та все таки мама поправилась. Забрала мене від тіток до себе. За два місяці, що я була у тіток мене ні разу не помили. Старші сільські жінки порадили мамі викупати мене у відварі з коріння півоній. Мовляв, якщо дитина порожевіє, то буде жити, якщо ж пожовтіє – то не виживе. Мама так і зробила. Дитинка порожевіла. А щоб не плакала і спала, то в шматину клали потовчене макове зерно, загортали і давали дитині смоктати. Після цього дитя могло спати по дві доби. Лише треба було дивитись, чи дихає. Ось так я і росла.

В 1963 році ми вперше зустрілися на шахті №6 Великомостівська, коли почався набір робітників після здачі шахти в експлуатацию. Потім в 1980-1985 роках, коли разом працювали на шахті. А наступного разу 24 жовтня 2017 року.
Це був Перхач Зіновій Васильович, який народився в 1935 році в сім’ї українців в місті Перемишль (Польща). Жили вони серед поляків і ніколи не було випадків ворожнечі між поляками і українцями.
В 1939 році почалась війна. Перемишль окуповали німці. А коли почалась війна між Німеччиною і Радянським Союзом, німці почали вивозити людей на примусові роботи до Німеччини. Вивезли батька і матір. Батьки залишили
малого Зіновія у тітки, яка жила в Перемешлі.

Я народилась 5 серпня 1931 року на Івано-Франківшині в селі Стратині, Рогатинського району, Станіславської області. Я землячка Роксолани. В дитинстві і гуси пасла, і корову. Мама Юстина ходила працювати на пана. Тато Дмитро за Польщі теж робив на пана, а потім – у колгоспі. Шив чоботи. Тато був у «Каменярах», а мама – в Союзі українок, дехто із села входив до Радикальної партії.
Дорослі частенько збиралися вечорами у нашій хаті. Поліція про це не здогадувалась, бо тато працював шевцем і, як темніло, мусив світити лампу. Люди читали книжки, сперечалися, розмірковували про життя, у розмовах часто звучало: «Таки мусить постати Україна, будемо мати свою державу…» Вдень із радянською владою, а вночі – з ОУНівською. Так жили у другій половині 40-х років й на початку 50-х. Батько лагодив взуття для наших хлопців, сестра Марина варила їжу для вояків.

Батьки мої родом із Запорізької області, з села Ново-Троїцьке Бердянського району. Історія села дуже цікава, до радянської влади воно називалося Алтаул. В нашій місцевості жили турки-нагайці і місто так називалося Нагайськ.
А зараз Приморськ, районний центр. В 1911 році цар вчинив з ними так, як в 1944 році радянська влада вчинила з татарським народом в Криму – депортував нагайців в Туреччину. Я не знаю скільки їх по чисельності було, із
сотні тисяч до Туреччини дісталося кілька десятків тисяч, а решта померли. Після війни батьки переїхали в Донецьку область, Мар’їнський район, де я й народилася в 1946 році. Тато працював на вугільній шахті. Але так сталося, коли мені було 4 місяці, батька посадили, як ворога народу. В таборах він пробув 7 років. В одному з таборів, в жіночому бараці відбувала покарання відома артистка - Лідія Русланова, батько їй акомпонував на гармошці, а вона співала для ув’язнених. Тато і сам дуже гарно співав.