Він любив рідну землю Холмщини і загинув за неї.
Спомин. Мить історії.

Сьогодні 27 листопада 2019 року, Поділля, Центр України, теплий вітер несе високо між хмарами вологу, яку потребують поля. Відстань далека від Холмщини, але осінь 1939 року мені запам’яталася на все життя, особливо 1 вересня 1939 року, коли я пасла корову на стерні та почула гул літака в небі з чорними хрестами, що пролітав над містечком Тишівці, і раптом почали падати бомби і все небо засяяло вогнем. Почувся крик, плач. Моє село Тучапи було на відстані 5 км., але крик і плач заставив мене, малу дівчинку, подорослішати. Я зрозуміла, що почалася війна. Гітлер захопив Польщу.

У моєї прабабусі було три доньки і всі вони пішли в Зимне заміж. Тітка Харитина вийшла заміж за Сидора. У них було четверо дітей і всі загинули, двоє – в володимир-волинській в’язниці, а двоє – в УПА. Андрон загинув під Свинарином у бою з німцями, а Надя протрималася до 1949 року. Надя деякий час жила в Риковичах в криївці. Ще дідусь возив їй продукти кіньми. Господар оселі, в якій була криївка, сказав йому, що вже її нема. Дідусь так і не побачив Наді. Вже фактично нещодавно ми взнали правду про нашу Надю. А розповів нам про неї місцевий дослідник і краєзнавець Ярослав Царук. Виявилося, коли Надя була в лавах УПА, вона вийшла заміж за Зіновія. І вони жили в Риковичах. Там у криївці вона народила доньку Ярославу. В нас в родині про це ніхто не знав. Ніхто не знав про неї абсолютно нічого. У родині до останнього надіялися, що вона вижила, що може втекла за кордон і десь колись дасть про себе вісточку. Ярослав Царук знайшов в архівах їхні справи і вже розповів, що Надя з Зіновієм застрілилися коли НКВС викрило криївку в селі Хорів. Дитину вони залишили в Риковичах. В старій криївці ще залишилося двоє зв’язкових. Вхід в криївку знаходився в дровітні. НКВС під час обшуку її не знайшло.
Господиня оселі забрала Надіну дівчинку. Записала її, як свою дочку. Але пізніше вона забрала до себе батька з Сокаля і коли під час другого обшуку його спитали, чи тут дрова завжди лежали, він промовився, що то дочка сказала їх сюди перенести. Так вони знайшли ту криївку. Зв’язкові які були там підірвалися. Один загинув, а другий ще був живий. Його витягли звідти і вилікували. І коли піддали тортурам, то він, звісно, завів у Хорів і показав де друга криївка.

Вулицями Володимира-Волинського
Навесні у передмісті, що потопає в квітах багатьох садів та городів, на тротуарі перед своєю майстернею стоїть швець. Він крутить своїми грубими пальцями шкіряний фартух і розмовляє з кимось, хто знаходиться в середині майстерні.
- Дами ходили в таких сукнях, як ніби без них, бо і короткі, і з вирізами, що аж тьху! Людині аж соромно дивитися - і тільки один Бог знає, що сталося з нашими дамами. А зараз з’явилася нова мода на такі сукні та взуття, як колись тільки святі носили - і побачите, якими святими вони тепер стануть. Як італійки, коли їх Муссоліні розуму навчав! І панове-офіцери носили інших плащі, а тепер мають такі гарні пелерини, схожі до василіанських, тільки зелені!
- І що з того?

Спонукала мене до написання цієї статті розмова з комуністкою, яка на всі лади розхвалювала «чудове, заможне і безтурботне» життя у Радянському Союзі під проводом комуністичної партії. І так шкодувала, що пройшли ці щасливі роки, казала, що зараз так все погано, і дуже бідкалася, що ніхто не хоче повертатися назад до Радянського Союзу, а там було все так гарно - і легко, і дешево, і все доступно.
Для кого?
Кому дали житло, яке конфіскували у господаря? Для кого були спецмагазини і спецпайки? Хто міг працювати на керівних посадах? Чиї діти могли вчитися у престижних ВУЗах і відпочивати у комфортабельних санаторіях? І хто міг побувати за кордоном, живучи і працюючи у Радянському Союзі?
А який імідж комуністична партія створювала СРСР за кордоном, яку пропаганду вела! При цьому закрили кордон і нікого не впускали і не випускали, щоб ніхто не довідався правди, щоб ніхто не побачив «щасливих» радянських людей.
Для багатьох із нас кордон відкрився порівняно недавно, і ми для себе відкрили новий європеиський світ з новими цінностями і відносинами між людьми. Ми побачили, що в тому «клятому капіталістичному» суспільстві люди не виживають, так як ми, а працюють і живуть, і держави про них дбають, а не про кишені можновладців. І всі хочуть жити, як в Європі, або й у самій Європі, бо люди вже втомилися працювати і нічого не мати, а тільки чути обіцянки та слухати про статки керівників держави. А хто ж керманичі? Чи не нащадки, чи не учні тих самих комуністів, що так вправно вели країну до примарного світлого майбутнього та жили за рахунок роботящого народу?

Прадід Трофим Прусицький приїхав до Володимира разом з батьком Ізидором і сестрами: Александрою (пізніше вийшла заміж за Мика) і Ельжбетою (пізніше вийшла заміж за Галасюка), саме тоді коли в Росії тривала
громадянська війна (1917-1922 рр.).
Прадід Трофим спочатку відслужив у 1 Полку Артилерії Протиповітряної оборони в 3-му Батальйоні. Пізніше залишився працювати на залізниці разом зі своїм другом, колійним обхідником, Тихоном Максимовичем Ткачуком.
Прабабця Станіслава Прусицька з дому Вєчорек, займалася господарством та дітьми. Було четверо дітей: Микола – мій дід, Валентина (народилася в 1936 році) і двоє померлих у дитинстві хлопців: Владислав і Єжи.
Мій дід Микола Прусицкий народився в Володимирі в 1931 році. Зі спогадів діда знаю, що мешкав він у кам’яниці поблизу ринку. В будинку часто бували гості: залізничники, військові, лікарі. Там жили до 1939 року. Пізніше
прадід купив будинок у селі Верба.

Війна 1941 року і окупація
Володимир-Волинський знаходиться в 12 км від річки Західний Буг, що став кордоном між фашистською Нічеччиною і Радянським Союзом. Після договору про ненапад на протязі 10 років, раптом мирний сон нашого міста, на світанку 22 червня 1941 року, порушили свисти снарядів фашистської артилерії, що стріляла по місту з-за Буга, аж запалила єврейські квартали біля замочку і собору.
Дарма німецький комуніст Ганс К., за пару годин до вибуху війни переправившись через Буг, попереджав нашу пограничну заставу і командування про намір гітлерівців порушити договір і напасти на СРСР. Наше командування і Сталін не повірили цьому. Побачивши вибухи снарядів над річкою, через те, що наша хата
знаходиться на горі (високій) і може бути обстріляна ворогом, я скомандував своїй сім’ї лишити хату і пересидіти обстріл міста в льохові серед картопляного зілля на нашій леваді, щоб бачити, як буде горіти наша хата. Сусідка Ольга Поліщукова, побачивши, що ми втікли в льох, прибігла з двома своїми дітьми до нас, а квартирант кравець-єврей прибіг також до нас з дружиною і старою матір’ю. Сидимо отак в льосі і розмовляємо про несподівану війну, виглядаю з льоху і бачу нашого бійця з рушницею, питаю: «Що товаришу, життя надокучило? Та ж у місті вже фашисти». Питає: «А, що мені робити?» Кажу: «Йди до нас». Він послухав, я ще заставив його зняти шинель і викинути гвинтівку та й вдіти моє пальто і кепку. Він поліз до нас в льох. Я виглянув з льоху, і на тому місці де стояв наш боєць я побачив двох гітлерівців з автоматами, гранатами на
поясі і біноклями. Вони очевидно шукали того бійця. Боячись, щоб вони не кинули в наш льох гранату, я вийшов, підніс в гору каліку-руку й мовив по-німецьки: «Гер, я каліка, дозвольте мені піти додому». Вони дозволили.
Вийшов я з льоху, за мною дружина і сини. За нами вилізла вдова-сусідка з двома дітьми і боєць у моєму пальто і кепці, ніби чоловік вдови сусідки. Гітлерівці аж рот розкрили від здивування, а тут виліз ще кравець з жінкою,
дитиною дівчинкою і своєю матір’ю. Вони кинулися до кравця: «Ти юден? Де ти живеш?» Та й пішли за ним до його помешкання, убогого, навіть меблів не має, меблів жодних, лише швейна машинка. Погукали на нього та й пішли від бідолахи далі. Так урятував я нашого бійця Войтовича від смерті. Послав я сина по своє пальто до сусідки, а вона саме частувала того бійця й своїх дітей сніданком.

Я голова виконкому в Городлі
Цілий тиждень з Олександром Гаврилком, як лелеки з півночі йшли ми через гаї, доки добрили до Володимира-Волинського. Переночували в моїй піврозваленій хаті. Сердобольна сусідка Голодиха давала нам вечерю і
сніданок. Гаврилюк пішов до Львова, а я до Городла. Прибув я якраз в полудень. Це було радісною несподіванкою для мами, дружини і синів, з яких старший пообіцяв, якщо батько повернеться живим, уб’є керівника школи, до якого дружина зверталася з проханням визволити мене з-під арешту. Дружина розповіла, що сьогодні о 5 год. радянська влада призначила вибори війта. Піди і покажися людям, що ти живий і повернувся додому. Одні мене шкодували, інші були задоволені, особливо поляки. Пішов я. На площі в
Городлі було багато люду. Радянський лейтинант проголосив збори відкритими, роз’яснивши, що досі ми мали, призначених урядом війтів, а при радянській владі, народ сам обиратиме владу. «Хто хоче говорити», - спитав
він. Виступив галичанин Гаврилишин: «Поляки, ваше вже все пропало, - казав він, - тепер на Холмщині буде Україна, буде все наше українське». Тоді лейтинант знову запитав хто хоче до слова. Кажу, що я. Знаючи, що
в Городлі більшість населення поляки, я сполітикував, і не зважаючи на недавній арешт польською владою, заговорив польською мовою: «Обивателє! Дочекались ми з вами влади народу. Отже, обирайте людину тутейшу, яка боронила би ваші інтереси». Це був натяк на чужинця галичанина. Більше ніхто не брав слова і лейтинант мовив: «Називайте кандидатів». І тут всі почали кричати: «Ваврисевич, Ваврисевич». І так я став головою
виконкому в Городлі. Отримав від бувшого війта Семіцького печатку «Вуйт гміни Городло» з білим польським орлом. Я нею користувався і далі, використовуючи на орлі серп і молот. Крім мене обрали виконком у складі 5
осіб: Гаврилишин, Цвіклінський, Крук, Константинович і єврейчик – начальник міліції Зубелевич.

Береза Картузька
Раптом вибухнула війна 1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу. Через наказ люблінського воєводи, поліція в Городлі заарештувала мене, як небезпечного для «паньства польського» більшовика, приналежного до КПЗУ.
Через Грубешів-Холм-Брест повезли мене в закритому товарному вагоні до каторжного табору в Березу Картузьку, описану Олександром Гаврилюком, з яким довелось мені зустрітись тут і сидіти в одній «целі» - камері 85. Враження незабутні!
В Бресті підскочили до нас на зупинці якихось двоє вояків, в рогатівках з карабінами і хотіли переколотити своїми багнетами, мовлячи, що вони проливають кров за Отчізну, а ми бунтуємо проти неї. Наші конвоїри
оборонили нас тим, що вони відповідають за цілісність доставки нашого ешалону до Берези-Картузької.
Привели нас, душ 30 арештованих, під конвоєм поліцаїв, з собаками, з залізничної станції, кілометрів три до загороди з кільчатого дроту, за яким був високий паркан з дошок, а довкола «вишки» з поліцаями і кулеметами.
Брама відкрилась і нас впустили на площу перед кількома 3-х поверховими казармами і вистроїли в два ряди. Ніч була темна, а тут було ясно від електричного освітлення, як у день. Прийшов пан-комендант полковник
Костек Берданський з своїм штабом, в рогатівках. Скомандували: «Струнко!» Він поглянув на нас, усміхаючись, і сказав: «Карчмарек, познайомся з ними».

Нечуй – Левицький.
Одного разу завітав до клубу «Родина» старенький письменник Іван Семенович Нечуй-Левицький. Невеликого зросту з сивуватим волоссям на голові, вусах і стриженій роздвоєній бороді. Привітавшись з усіма присутніми,
мовчки взяв «кияк» з останнім нумером газети «Рада» і заглибився в читання її, витерши окуляри хусточкою.
Ми всі дивилися на відомого письменника, скупого на слова в розмові, а пишномовного в художньому письменстві. Він зауважив наші погляди і мовив: «Хочете, щоб я сказав вам щось, то і скажу. Кожному овочеві в свій час росту є
дозрівання, людині також, як ось вам, є час до навчання, а потім до одруження. Якщо пропустите цей час, будете шкодувати потім, як я зараз, але дарма: вороття немає, запам’ятайте мої слова сьогоднішньої зустрічі».

На торгівельній площі, де зараз педучилище, було багато свиней, поросят, корів іконей, біг циган з конем, показуючи покупцям жвавість свого товару. А через рік на цій площі уже виріс 2-х поверховий будинок Мономахівської гімназії, на карнизі якого у всю довжину будинка виписані були слова: «Будьте не ліниві на всі діла, гідні людини». Вокзал він зберігся до сьогодні і залізниця до Ковеля, з огляду на близькість границі з Австрією, знаходились у військовому відомстві: обслуга, машиніст і кондуктор були військові.
Пасажирські білети нам дали лише до Ковеля, а там вже дали через Коростень до Києва. Вранці ми прибули до Київ – матір міст руських. Велике місто, з високими будинками, соборами і безліччю вулиць і парків, з трамваями і Дніпром, зробили на нас обох, що крім Холма, Грубешова і Володимира-Волинського не бачили нічого, велике враження. Київ нам видався казковим містом. Вийшли ми з вагону, здали свої речі на переховання на вокзалі, сіли вперше в трамвай і поїхали за 3 копійки в центр.
Там злізли і помандрували гарними, широкими вулицями, по яких, як нам здавалося, бігли кудись люди до університету св. Володимира. Знайшли величезний червоний будинок з 6-ма колонами, з тремтячим серцем увійшли до вестибюлю. І за іншими студентами по довгих коридорах добралися до віконця канцелярії. Стали в чергу за такими ж першокурсниками, як і ми, і отримали вхідні в університет білети з буквою «Ф» (філолог).
Заглянули в аудиторії, з професорською кафедрою і лавками, амфітеатром для студентів, і пішли шукати свого деканату. Там видали нам програми курсу лекцій і матрикули та й казали записуватися на які кому подобаються лекції. Я записався на філософію у професора Гілярова, методологію літератури професора Перетца, санскрит у професора Кнауера, слав’янознавство у професора Флоринського та інше.