dle 9.7 8DLE
 
Сортувати статті по: даті | популярності | відвідуванню | коментарям | алфавіту
Інформація до новини
  • Просмотров: 92
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 14-06-2018, 14:17
14-06-2018, 14:17

Ярмошевич Станіслав Степанович

Категорія: Публікації

Ярмошевич Станіслав СтепановичЯ народився у 1938 році на Рівненщині в у прекрасному селі Велюнь Дубровицького району, де сходяться річки Горинь і Случ. Колись ці річки були судноплавними, проте, і тепер вони повноводні. Горинь несе свою воду у Білорусію і впадає в Прип’ять. Це мальовничий край, багатий лісами, озерами, піщаними горбами і заболоченими торфовищами.
Батьки мої були селянами від діда прадіда. Хазяйнували на землі, збирали гриби, ягоди. Мали корову і одного коня, якого звали Кручений за його неспокійний норов. Жили у маленькій дерев’яній хатинці я, моя мама Килина Яківна, тато Степан Лукашович, старший брат 1927 року народження і сестра 1929 року народження. Жили бідно. Більшість селян були бідняками. Найбільше це відчувалося ранньою весною, коли виходили запаси борошна, круп, навіть картоплі. Люди з надією чекали весну. Збирали перший щавель, молоду кропиву і так перебивалися. Хто був не лінивий, ловив рибу і варив юшку. Наш край багатий озерами і річками, тож риби було вдосталь.
Інформація до новини
  • Просмотров: 155
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 31-05-2018, 15:37
31-05-2018, 15:37

Царук Ярослав Васильович

Категорія: Публікації

Царук Ярослав ВасильовичУ 44 роки я був звільнений зі служби у збройних силах СРСР. Отримав пенсію – 74 рублі 18 копійок, два оклади підйомних, медаль. Було дуже дивно, незвично, що мене ніхто нікуди не визиває, не приходять посильні. Тихо, спокійно, але по ночах я зривався зі сну, сідав на ліжку, протирав очі і приходив до тями. Так тривало більше року.
Зразу не шукав роботи, був неначе у відпустці, приводив у порядок своє особисте господарство, допомагав дружині, чим тільки міг, відвідував маму, яка проживала сама у селі Стенжаричі (вітчим Стрільчук Федір помер у 1974 році).
Я тішився волею, свободою. Так пройшло літо. Вже на осінь я почав розпитувати про роботу. Якось зустрів Соню Носко, що працювала технологом на хлібозаводі. Вона запропонувала, щоби я йшов на хлібозавод тістомісом. Я пообіцяв подумати. Але це надзвичайно важка робота, відповідальність, ні хвильки перепочинку всі 8 годин. Ні. Я ж вже пенсіонер, то потрібно щось легше, цікавіше. Тесть мовив, щоби я пішов на птахофабрику. Там хоч землю виділяють під картоплю, можна виписати солому для корови, яку він тримав, а я, звісно, допомагав шукати траву, косити, звозити, як це було два літа, ще будучи в армії, коли я викосив плац 43 полку і зібрав дві фури пахучого польового сіна.
Інформація до новини
  • Просмотров: 209
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 17-05-2018, 10:57
17-05-2018, 10:57

Ілюк Тамара Олександрівна

Категорія: Публікації

Ілюк Тамара ОлександрівнаНародилася я в селі Лишнівка Маневицького району. Тато, Мишковець Олександр Микитович, працював в Лишнівці головою сільради, а мама – Омельчук Люба Власівна була вчителькою. Мама приїхала з села Жадьки Житомирської області. Її направили в Лишнівку на роботу.
Мій тато був родом з села Городок Маневицького району. Він походив з багатодітної сім’ї. В їхній родині було шестеро синів і одна дочка. Під кінець війни батька демобілізували та направили вчитися. Коли він закінчив курси вчителів йому прийшла повістка в армію. Батько міг залишитись в рідному селі і вчителювати, або іти в армію. Його мама, моя бабуся сказала:
- Краще йди в армію, бо тут тебе все рівно вб’ють.
Він пішов в армію. Його направили на Далекий Схід. Тоді, в 1945 році війна з японцями ще не закінчилася. Батько разом з військом пройшов пішки через всю Маньчжурію Якось під час наступу його частина дуже швидко пішла вперед. Авіація, що підтримувала наступ, прийняла їх військовий підрозділ за японський і почала бомбардування. В тому бою тато отримав осколкове поранення в ногу.
Інформація до новини
  • Просмотров: 245
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 8-05-2018, 12:20
8-05-2018, 12:20

Дядіо Алла Феодосіївна

Категорія: Публікації

Дядіо Алла ФеодосіївнаУстилуг… Містечко мого дитинства. Багато років минуло з того часу. Мені уже 74-й рік. Що запам’яталось з того життєвого шляху, спробую занотувати.
Мій дід Степан Якович Корнелюк, родом з села Вілька, що розкинулось понад самим Бугом (від Устилуга в напрямку до села Видранка, тепер село Пархоменкове). Село було вільне, не панське. Дід був заможним селянином, мав господарство, землю, пасіку, великий сад. Був старостою у селі. Бабуся Марта родом з Лужкова. Прадід – Костюк Іван. Мали вони п’ятеро дочок і двох синів – Євгена і Феодосія (мій батько).
У 1939 році знову відбувся розподіл України. Прийшла Радянська влада. По селу пройшов кордон. Почали терміново вивозити людей, хто чим мав тим і їхав, забирали свої пожитки найпершої необхідності. Решта – йшла під знос. Село Вілька було стерте з лиця землі. На той час діти діда Степана вже мали свої сім’ї, залишився нежонатим молодший Феодосій – мій тато. Вивезли їх під Луцьк, де були німецькі колонії. Важко було звикати до таких умов життя, а старшим людям особливо. Там тато зустрів свою суджену – Панасюк Лідію Семенівну з с. Боратин (нині село Веселе) і в 1940 році вони одружилися.
Інформація до новини
  • Просмотров: 306
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 26-04-2018, 14:17
26-04-2018, 14:17

Нікітін Геннадій Андрійович

Категорія: Публікації

Нікітін Геннадій АндрійовичМоя сім’я походить з південного Уралу з міста Челябінська. Жили ми на станції «Потаніно».
Батько у 1935 році був зв’язковим на залізниці. Мав броню і на фронт його не забрали. Дуже рано пішов з життя - в 35 років. Мама, а їй тоді було 27 років, залишилась з трьома дітьми. Не мала ніякої освіти. Коли були організовані лікнепи, трохи навчилася читати і рахувати. Згодом померли брат і сестра. Мама пішла працювати на залізницю стрілочницею, а потім ходила перевіряти колію та виявляти неполадки. Морози були дуже сильними і рейки тріскалися та розколювалися. Зі спорядження мала лише важкий молоток і петарди, які виставлялися по обидва боки аварійного місця на колії, щоб можна було попередити про небезпеку. За зміну мала пройти 12 кілометрів. Цілий день мама була на роботі. Я жив сам по собі: сам кашоварив, як вмів. Дитинство було голодним. Часом з хлопцями ранньою весною, як тільки зійде сніг, ходили на поля збирати колоски. Говорили, що коли зерно перезимує на землі на морозі, то стає отруйним. Тому нас ганяли з тих полів і кінна міліція, і охоронці з колгоспу. А їсти ж ми хотіли, то й знову йшли туди.
Створили біля нас два колгоспи. Розкуркулили людей - вихідців з України, майно забрали, а самих заслали на Урал і на основі їхнього господарства організували колгосп. Він був успішним. Видно, що колишні господарі заклали хорошу основу господарства. Другий колгосп організували місцеві жителі і щось там не так йшло. Голови колгоспів мінялися один за другим. То один зап’є, то другий… Ми з мамою ходили в колгосп на сезонні роботи. Для мене справжнім задоволенням було частування після виконаної роботи. Наварять смачного червоного борщу – ото вже я відводив душу. А ще часом давали свинячу, або телячу голову додому. То було справжнє свято.
Інформація до новини
  • Просмотров: 332
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 12-04-2018, 09:51
12-04-2018, 09:51

Гаманович Галина Василівна

Категорія: Публікації

Народилась 8 травня 1945 року. У нашій сім’ї було шестеро дітей. Спочатку жили по вулиці Поштовій, а потім на Спортивній, далі - по Осипенка. Мама розповідала, що коли по вулиці вели військовополонених, то місцеві мешканці виносили і кидали їм хліб, картоплю, а за пляшку горілки, чи шмат сала взагалі можна було викупити полоненого, сказавши, що це брат чи родич. Перший чоловік мами – офіцер танкового полку, загинув під Москвою. Мама вдруге вийшла заміж і мене виховував вітчим, як рідну.
Вчилася у дівчачій школі № 5. Директором була Крініцька Марія Василівна. Першого вересня у другий клас я прийшла до школи ще на світанку – о четвертій годині, дуже переживала, що спізнюся. А школа була закрита. Я постукала у двері і сторож мене впустив до середини. Я присіла на лавку, та й заснула. Аж діти прийшли і мене розбудили. Ну треба ж так!
Інформація до новини
  • Просмотров: 260
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 5-04-2018, 10:54
5-04-2018, 10:54

Янкевич Жанна Євгеніївна

Категорія: Публікації

Янкевич Жанна ЄвгеніївнаНародилася у сім’ї військовослужбовця 1 січня 1941 року. Тато з мамою одружилися в Славуті у 1941 році. Мама працювала провізором в аптеці, тато закінчив Київський ветеринарний інститут. У 1941 році тата перевели в Шепетівку. Коли почалася війна, батька забрали на фронт у званні офіцера, а мама зі мною поїхала до своєї мами у село Велика Ведмедівка, недалеко від Хроліна у Шепетівському районі Хмельницької області. Тато походив з Дунаєвецького району. У селі, де він народився, є костел з органом, що збереглися до цього часу. Ксьондз жив у бабці на квартирі.
Інформація до новини
  • Просмотров: 454
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 22-03-2018, 15:01
22-03-2018, 15:01

Камінська Надія Петрівна

Категорія: Публікації

У 1948 році батька забрали в в’язницю. Мама у цей час була в санаторії у Рівному і там народила донечку, тобто мене. По сьогоднішній день ніхто не знає, де батько. Казала мама, що батька посадили за політику. Він був росіянином, а мама – українкою.
Жили у Володимирі. Потім рідний дядько мами забрав нас в Охнівку. Жили в землянці. Через трохи – пішли на квартиру, жили окремо. Мама влаштувалася працювати дояркою. Мене не було кому доглядати, тож мама прив’язувала мене за ногу до яблуні, інакше я могла наробити шкоди у городі, була вертка і все хотіла знати. Ось так і жили.
Чомусь добре запам’яталося, як помер Сталін, хоча мала лише 5 років. Біля гучномовця стояло багато людей, всі плакали і казали, що то їхній батько помер. Я повернулась до мами і запитала: «Чи то теж мій батько?» Вона промовчала. Підійшла односельчанка і сказала: «Слава Богу! Може наші батьки і чоловіки повернуться з тюрми додому.» Її чоловік повернувся, а мій батько - ні.
Тітку мамину посадили в в’язницю за бандерівщину. Вона торгувала в магазині. З лісу прийшли хлопці і сказали, щоб дала їм сірників, продуктів, тільки щоб нікому про них не розказувала. Звичайно, вона дала і сірників, і хліба. А виявилось, що то були переодягнені НКВДисти, перевіряли, як населення відноситься до совєтів і націоналістів. Тій жінці присудили 15 років в’язниці. Її мама мала в Лісках хату і покликала мою маму Марію жити до себе.
Інформація до новини
  • Просмотров: 314
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 28-02-2018, 11:34
28-02-2018, 11:34

Луцюк Іван Федосійович

Категорія: Публікації

Народився 1941 року в селі біля Кременця. Пригадую, як прийшли перші совєти. Мені тоді було чотири роки. У мами був кожушок, чоботи, бо жили ми не погано. Прийшли хлопці з лісу і кажуть: «Снимай сапоги и тулуп». А мама впирається: «Тож воно все маленьке, жіноче. Навіщо воно вам? А в мене троє діток!» Не послухали, все забрали, казали, що їм і таке згодиться.
Батько на був на війні аж під Азовським морем. Як німці добре притисли, що було або під кулі йти, або топитися в морі, то він втік. Вдень відлежувався у борозні, а їв, що знайшов на полях. Через п’ять днів дістався додому. А вже вночі приходять партизани знову: «Збирай манатки. Раз був у полоні, іди з нами в ліс.» Мусив іти з ними. Добралися аж до Станіслава на Франківщині. Був поранений, потрапив у госпіталь. Щоб оправдати довіру, мусив вступити до партії. Так, як поранення було важким, то його залишили у Станіславі, запроваджувати радянську владу. Пам’ятаю фотографію, там батько у червоних чоботях стоїть на балконі і якусь жінку обнімає. А вдома у мами якраз народилася моя сестричка. Бідували. Добре, що хоч корова була, то вижили. Вранці її забирали у колгосп в ярмо, землю орати, а ввечері обдерту відпускали. То мама видоїть корову, на жорнах змеле насіння з буряків, розмішає з молоком, та й напече таких млинців, що б хоч щось було дітям дати. Батька нема, та й нема. От мама одягнула куфайку, мала пару рублів і поїхала до Станіслава шукати чоловіка. По дорозі в поїзді її обікрали урки. В Станіславі вона вимагала, щоб чоловіка повернули додому або перевели в Кременець на роботу. Повернувшись, батько 15 кілометрів мусив ходити до Білогір’я під Кременцем. Спочатку дали старого німецького велосипеда. А вже перед пенсією, то і машини почали ходити до села, можна було під’їхати. Мав рушницю, то ходив по полях, коли зайця підстрелить, коли лисицю. Вже дітям щось було. Так і вижили.
Інформація до новини
  • Просмотров: 350
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 23-01-2018, 10:47
23-01-2018, 10:47

Кригер Любов Несторівна

Категорія: Публікації

Кригер Любов НесторівнаНародилась я в селі Мокрець Турійського району 28 серпня 1926 року. Жила у великій родині, нас було семеро дітей (чотири дівчини та три хлопці). Я була передостання. Батько був господарем, мав 14 га землі. А перед самою війною мав купити ще пів гектара, бо то колись так повелося ще за Польщі, як має дівка два гектари у посаг, то і заміж швидко беруть, а як не має, то і не хочуть брати. Сім’я була велика, з нами жила ще бабуня. Тато мав машину, що молотила, віялку, січкарню та всі інші приладдя для господарки. Собі помолотить, та й людям допомагав. Доводилось допомагати по господарству і працювати часто.
Згадую, що як ходили в школу, то інші діти страшенно бідували, не було чого взути, то ходили в постолах, а в мене чоботи були. Я лише одного разу в постолах ходила, які вкрала в брата. Мене не пускали йти колядувати, бо негоже, щоб багатого батька дочка колядувала. Я так хотіла піти з дівчатами, а батьки сховали мої чоботи, тому я й вхопила братові постоли і побігла до сусідів. Так ми й пішли під кожну хату. Хто яйце дав, хто 5 коп. чи 10 коп., хто пирога, хто, що мав. Пішли до однієї дівчина, звали її Люба, на жаль, вона померла ще дівчиною, повиїдали начинку з пирогів, а гроші поділили між собою.
Назад Уперед

Хмарка тегів

^