Я, Лонткевич Анна Євгенівна народилася у Луцьку 19 листопада 1954 року. У нашій родині було прийнято багато фотографуватися, казали, що фото це пам'ять, що на кожній світлині зберігається мить, яка вже ніколи не повернеться. І під час всіх незгод у моїй родині рятували, в першу чергу, ікони і світлини, бо все інше, то наживне. А втрачені іменні родинні ікони яким по двісті по триста років і, звичайно, родинні фото, вже ніколи не повернути. Світлини тоді були дорогими, але моя родина могла собі це дозволити і в мене зберігається їх чимало, в тому числі і початку ХХ ст.
Мене виховували чотири бабусі які часто між собою сперечалися, хто буде мене доглядати. Вони жили неподалік від нашого будинку, який знаходився у Луцьку по вулиці Ковельській. І кожна з моїх бабусь вклала в мене щось хороше. Одна бабуся була росіянка. Вона ніколи жодного слова по-українськи не промовила і я з нею розмовляла тільки російською. Вона мене називала «девочка моя дорогая, мое солнышко». Інша бабця розмовляла тільки українською. Вона була дуже доброю. Вона казала до мене «доцю», незважаючи на те, що я її онука. Мені здається, що коли вона так мене називала, то ніби бачила в мені своє продовження. А може вона називала мене доцею, бо хотіла мати дочку, а мала тільки сина, мого тата.

Народився у селі Кострижівка Заставнівського району Чернівецької області у квітні 1934 року.
Ходив до школи в село Заліщики. Коли мені було 11 років загинула мама. Розірвався снаряд близько від неї. Ми з братом залишилися напівсиротами. Батько працював на цукровому заводі слюсарем.
У 1947 році був голод. Ми добряче голодували. У нас була корова Люся. На цукровому заводі був відкормочний пункт для корів. Односельці ходили красти сіно і жом на корм тваринам. Але завдяки корові можна було вижити. Продавали молоко, щоб купити бодай найдешевшої крупи на кашу. Діти ходили просити хліба. Голодували страшенно. Люди, хто геть бідний, ходили опухлі.
У сьомому класі ми вирішили цілим класом кудись поступати. Я поступив у Заліщиках у сільськогосподарський технікум. А виявилось, що всі решта пішли у восьмий клас. Я закінчив І-й курс і повернувся назад до школи до своїх однокласників.

Я народився на саме Благовіщення – 7-го квітня.
Мама померла в 1946 році і моїм вихованням займалася бабуся. Вона була простою селянкою, вела своє господарством. Знала багато приказок та прислів’їв: «Кому война, а кому мать родна», «Якби знав де впадеш – соломки підстелив би». Батько незабаром одружився вдруге. З мачухою відносини у мене не склалися. Дуже сварливою вона була.
Ходили в усьому домотканому. Ще з осені готували льон. До Різдва пряли, після свят ставили верстат і ткали полотно. Шили одяг спочатку вручну, а потім в мачухи появилась машинка, то вона вже більше шила.
У нашому селі школи не було, ходили у сусіднє. У піонери нас не приймали. Ми тільки в книжках читали і розглядали картинки про те, як живуть при радянській владі піонери: одягнені в білі сорочки, в пілотках, в туфлях. Ми тоді ходили в домотканому одязі і босі. Як ми їм заздрили! Думали, що то конкретні люди десь так добре живуть, і що тільки нам тут так погано. В комсомол теж боялися поступати, бо «хлопці з лісу» приходили і лякали. На той час були популярні такі плакати: під зображенням «серп і молот» був напис – «смерть і голод»; ВЛКСМ – «вибирай лопату, копай собі могилу». Ми боялися страшенно. Боялися усього. Коли підходив вік поступати в комсомол, а це десь було у 8-му, чи 9-му класі, то був жах. Директор школи отримав вказівку від партії, що всі учні старших класів мали бути комсомольцями. Для цього десятикласникам були роздані анкети і вони мусили заставити всіх старшокласників їх підписати, могли навіть побити за відмову. Ми страшенно боялися слова «анкета», але виходу не було, мусили підписувати. Потім ці анкети завезли у Камінь-Каширський райком комсомолу і викликали учнів групами, щоб вручити документи.

Мій дідусь був муляром. Серед інших робітників - брав участь у будівництві нашого залізничного вокзалу. Збудував не одну хату. Був добрим шевцем, бо родина була велика і взути та одягнути треба було всіх. Тоді сім’ї жили з городу. Вирощували цибулю, редьку, розсаду різних рослин, продавали, і так жили. Тато завжди працював на важких роботах: був слюсарем, а також ходив на тартак. Мама була домогосподаркою, бо тато вважав, що жінка має достатньо роботи по дому.
Коли розпочалась війна і почали бомбити Володимир, неподалік від нашої хати розірвалась бомба і електричний стовп, що стояв біля хати впав через вікно у кімнату. Нам дали пульмана – товарний вагон на дві сім’ї, і ми поїхали у Польщу. Там жила мамина рідна сестра - тьотя Ліда. У неї було троє дітей. Але в такій біді мусили і нас прихистити.

Найколоритніше та найцікавіше свято, яким закінчується літній сонячний цикл календарних дохристиянських свят, яке відзначають у ніч з 6 на 7 липня – це свято молоді – Купайло, яке з часом, після прийняття християнства, деякою мірою трансформувалося в церковне свято. Проте давній сюжет свята залишився незміненим у своїй основі. Обряд Купайла – це, насамперед, самоочищення від злих духів за допомогою води й вогню. Тому напередодні влаштовували спеціальні дійства, за допомогою яких можна було позбавлятися нечистої сили. Свято припадає на день літнього сонцевороту, тому символізує народження літнього сонця — Купала, і тим самим завершує панування весняного сонця — Ярила. В цей час небесне світило перебуває у куполі — найвищій небесній точці, тому дні тоді найдовші, а ночі — найкоротші.

Показали як переробляється деревина. Завезли у Павлівку показали розплідник і ліс. Було дуже холодно, а він був одягнений благенько, бо в них клімат тепліший, то ще й довелося йому дати шалик, щоб хоч якось зігрівся. Потім зайшли у будиночок. Там вже була заздалегідь приготовлені трилітрова банка самогону, домашня ковбаска, шматками наламана, і сало. «А що то таке?», - питає. «Та то сало, наше українське сало!» Випив він півстакана самогонки, а в нас пили двістіграмовими стаканами, і почав задихатися. Бігом простягнув йому хліб зі шматком сала, щоб закусив. А він каже що в них такого не їдять. Але ж горілку то добре закушували сальцем, а опісля вже домашньою ковбаскою. Добре його напоїли і завезли в готель ночувати.
Не вдалася йому того разу поїздка. У лісництві він купив 2 тисячі ялинок. Забрати їх мали машиною з Франції, що везла товар у Москву. Машину на кордоні не пропустили. Поїхали через Білорусію. Машина зламалась. Поки її відремонтували, поки погрузили ті ялинки і повезли до Франції, наступили Новорічні свята. У них купують ялинки до Миколая, а потім вже ні. На їхньому митному контролі їх не пропустили і ті дві тисячі ялинок там і знищили. Не повезло йому. Потім він ще приїжджав. До нього приєдналися економічні розвідники. Їздили з ним, збирали потрібну інформацію з газет і з того, що могли побачити. Складали довідки, за які їм добре платили. Я звернув увагу, що їздять одні і ті самі люди, ніякі бізнесові справи не ведуть. Якось підозріло. Мусив звернутися в КДБ і ще написав листа у наше посольство у Франції з проханням взнати, що то за люди до нас приїжджають, з якої вони фірми. Згодом вияснилось, що то була підставна фірма.
Таких різних фірм іноземних було багато. Робити не хотіли, а цікавились тільки прибутками. До Львова їздили, до Києва. Чим же займались їхні фірми? А вони були посередниками. Французька фірма купувала в Росії нафтопродукти і продавала в Україні, а в Україні купували цукор і продавали в Росії. На кожній продажі мали по 30 відсотків з кожної сторони Заробляли багато і жили на широку ногу.

Спогади записала Кучерява Романна

Народився у 1941 році в селі Городок Рівненської області. Там жили батьки мого батька.
Мама походить з села Журавець Локачинського району. Познайомилися мої батьки на Шпанівському цукровому заводі, що знаходиться за 4 км від села Городок. Батько працював інженером. На фронт його не забрали, а залишили на заводі охороняти майно. Радянська влада надіялась, що війна скоро закінчиться. Німці не зачіпали батька. Пробували запустити завод, але їм це не вдалося. Коли радянська армія верталася, батька забрали і він загинув під Ленінградом.
Ми з мамою залишилися жити у дідовій хатині. На той час село спеціалізувалося на вирощуванні помідорів, а сусіднє село – на вирощуванні полуниці. Продукцію возили у Рівне на базар.
До заміжжя мама працювала у селі Кисилин прислугою. Вона куховарила у жінки аптекаря.

Він любив рідну землю Холмщини і загинув за неї.
Спомин. Мить історії.

Сьогодні 27 листопада 2019 року, Поділля, Центр України, теплий вітер несе високо між хмарами вологу, яку потребують поля. Відстань далека від Холмщини, але осінь 1939 року мені запам’яталася на все життя, особливо 1 вересня 1939 року, коли я пасла корову на стерні та почула гул літака в небі з чорними хрестами, що пролітав над містечком Тишівці, і раптом почали падати бомби і все небо засяяло вогнем. Почувся крик, плач. Моє село Тучапи було на відстані 5 км., але крик і плач заставив мене, малу дівчинку, подорослішати. Я зрозуміла, що почалася війна. Гітлер захопив Польщу.

У моєї прабабусі було три доньки і всі вони пішли в Зимне заміж. Тітка Харитина вийшла заміж за Сидора. У них було четверо дітей і всі загинули, двоє – в володимир-волинській в’язниці, а двоє – в УПА. Андрон загинув під Свинарином у бою з німцями, а Надя протрималася до 1949 року. Надя деякий час жила в Риковичах в криївці. Ще дідусь возив їй продукти кіньми. Господар оселі, в якій була криївка, сказав йому, що вже її нема. Дідусь так і не побачив Наді. Вже фактично нещодавно ми взнали правду про нашу Надю. А розповів нам про неї місцевий дослідник і краєзнавець Ярослав Царук. Виявилося, коли Надя була в лавах УПА, вона вийшла заміж за Зіновія. І вони жили в Риковичах. Там у криївці вона народила доньку Ярославу. В нас в родині про це ніхто не знав. Ніхто не знав про неї абсолютно нічого. У родині до останнього надіялися, що вона вижила, що може втекла за кордон і десь колись дасть про себе вісточку. Ярослав Царук знайшов в архівах їхні справи і вже розповів, що Надя з Зіновієм застрілилися коли НКВС викрило криївку в селі Хорів. Дитину вони залишили в Риковичах. В старій криївці ще залишилося двоє зв’язкових. Вхід в криївку знаходився в дровітні. НКВС під час обшуку її не знайшло.
Господиня оселі забрала Надіну дівчинку. Записала її, як свою дочку. Але пізніше вона забрала до себе батька з Сокаля і коли під час другого обшуку його спитали, чи тут дрова завжди лежали, він промовився, що то дочка сказала їх сюди перенести. Так вони знайшли ту криївку. Зв’язкові які були там підірвалися. Один загинув, а другий ще був живий. Його витягли звідти і вилікували. І коли піддали тортурам, то він, звісно, завів у Хорів і показав де друга криївка.

Вулицями Володимира-Волинського
Навесні у передмісті, що потопає в квітах багатьох садів та городів, на тротуарі перед своєю майстернею стоїть швець. Він крутить своїми грубими пальцями шкіряний фартух і розмовляє з кимось, хто знаходиться в середині майстерні.
- Дами ходили в таких сукнях, як ніби без них, бо і короткі, і з вирізами, що аж тьху! Людині аж соромно дивитися - і тільки один Бог знає, що сталося з нашими дамами. А зараз з’явилася нова мода на такі сукні та взуття, як колись тільки святі носили - і побачите, якими святими вони тепер стануть. Як італійки, коли їх Муссоліні розуму навчав! І панове-офіцери носили інших плащі, а тепер мають такі гарні пелерини, схожі до василіанських, тільки зелені!
- І що з того?