Вибір професії мені посланий долею. Біля нас жило багато військових. Багато було українців, росіян, поляків. Всі по роботах, то ж потрібно було комусь за дітьми дивитися. Ще з дитинства сусіди мені доручали приглянути за меншими дітьми.
Я наймолодша в родині Ромащуків. Народилася у 1945 році в селі Кам’янка Апостоловського району Дніпропетровської області, куди нас виселили з Грубешівського повіту. Кліматичні умови на Дніпропетровщині завжди були специфічні. Сусід Федір сказав нашому татові тікати, бо буде засуха, і діти не виживуть. Стояла спека і земля була потріскана. Батько запряг корову, разом з мамою зібрали речі, які ще могли бути. Так ми поверталися на Батьківщину – на Волинь. Нас дітей везли на возі. Корова наша називалася Красуля. Батьки обмотували їй копита ганчір’ям, щоб не збила ратиці. У сестри Марії була чорна курочка, яку вона дуже любила і тримала її всю дорогу на руках. Часто старші діти йшли пішки, бо корова не давала ради тягнути. Час від часу доводилося зупинятися серед поля, щоб відпочити і нам, і корові. В дорозі часто траплялися злодійські напади, а тому необхідно було по черзі вартувати. Їхало чимало таких возів - переїзди були довготривалими і виснажливими. Після довгих пошуків пристанища у Володимирі-Волинському - спершу необхідно було поневірятись у волинських селах безпритульними.

Народилася я 1938 року на Покрову.
Наша сім’я належить до переселенців. Наш тато - з Грубешівського повіту. Мама - з Любомльського району, з села Бережці. В 6 років мама лишилась сиротою. Брат, на 20 років старший від неї, завів її до пана в Грубешівський повіт у найми. Потім по тому селу протягнули кордон. Так мама і виросла по наймах. Там зустріла нашого тата - Йосипа Ромащука. Там у 1939 році їх застала війна. Німці переслідували євреїв. Тато перевозив човном через Буг євреїв у Радянський Союз. Потім тата загнали в Німеччину на роботу. Три з половиною роки там був. Коли почалася війна, ми ще жили за Бугом. В нашій хаті певний час жили німці. Нас вони не зачіпали. Казали до мами: «Матко, не плач. Тут війни не буде. Ми підемо далі.» Часом давали дітям цукерки, але я боялась брати. Коли ж давали мамі, то з маминих рук брала.
Якось у селі в одної вдови вкрали свиню. Вона заявила про це коменданту. Німці пішли по селу шукати злодія. А в одній хаті батько з сином над плитою смалили те порося. Їх вивели на вулицю, зібрали всіх селян і привселюдно розстріляли. Та жінка падала на коліна, просила, що б їх лишили живими… Вона ж не знала який у німців порядок.
Коли фронт ішов через наше село, перед нашою хатиною впала бомба, утворилась величезна яма.

Народився 28 квітня 1939 року у селі Дубники, у звичайній селянській сім’ї. Село було розташоване поміж Білином і Володимиром. Довкола села були колонії (хутори) - Водзінек, Водзінов, Спащизна, Стасік, Калінувка, Білозовщина, Ганусин, Заславок, у яких жили переважно поляки. У колоніях було від кількох до 20 дворів.
Села зараз не має. За чутками, після І Світової війни загинуло 10 чоловік, а після ІІ Світової – близько 100 чоловік. Село проіснувало трохи більше 300 років і налічувало 120 дворів. Господарі мали у своїх дворах сажівки. Отже, риба на столі завжди була. Значна частина села у війну згоріла. Моя мама полька за походженням. Під час операції «Вісла» у 1946 році її батьки та родичі виїхали до Польщі. Батько виїхати не міг, бо допомагав чотирьом сестрам. Його батько помер, бо не мав чим оплатити лікування. За Польщі це було дуже дорого – 35 злотих на день. Лишилися 4-и молодші сестри, яким він замінив батька. Наймолодша, так його і називала – татом. Їй було півтора року. На плечі батька лягла турбота про всю сім’ю. Старший брат одружився і жив окремо.
Батька забрали в армію. І ми з мамою супроводжували його до Устилуга до моста. Взимку 1944 року німці спалили наше село. Мама сама запрягла підводу, склала які-не-які пожитки, посадила нас і приїхала до Володимира до своєї тітки. Вона жила в районі підстанції біля танкового полку. Мала два будинки. В одному ми жили та ще одна сім’я. Я з тітчиною сестрою ходив до школи – вона у третій клас, а я - в перший. Школа була у панському маєтку Водзіновських. А трохи далі і село було Водзінов. Невеличке – з півтора десятка хат будо. Там мій дід жив по маминій лінії. Замолоду він їздив до Америки на заробітки. Потім повернувся, купив землю, побудував дім, купив реманент. Мав до 20-ти га землі, три пари коней.

Народилася 12 травня 1933 року в місті Володимирі-Волинському.
Наша сім’я була невелика – мама, тато та я. Мама була вчителькою, а батько, за часів Польщі, - секретарем у адвоката Сапригіна. Він закінчив лише перший курс юридичного факультету Київського університету. Потім пішов «у революцію», був шифрувальником у Боженка. Трохи згодом він, цілковито розчарований в революції, був змушений втікати з Києва. Він поїхав у село Хмелівку Володимир-Волинського району. Його не хотіли пропускати через кордон. Він пояснював, що повертається додому, до батька. Один з солдат запитав у другого:
– І що з ним робити?
На що той відповів:
– Дай йому копняка і хай котиться додому!
Діставшись до рідної хати, він мимоволі став свідком розмови мачухи з його батьком. Мачуха переживала, що тепер син повернувся і захоче землі, то може його вбити поки ніхто не бачив, що він повернувся.
Мій батько не став слухати далі, швидко зібрався і пішов до Володимира, до знайомого адвоката, у якого проходив практику, і який взяв його до себе на роботу.
Я пам’ятаю себе десь років з чотирьох. Мама хворіла на туберкульоз кісток. За мною доглядала бабуся Цинкаловська Христина Павлівна та дідусь.
Мама мала діагноз такий самий, як у Лесі Українки. Вона перенесла дуже складну операцію у Львові. Їй поставили штучний суглоб. Лікування було успішне. По операції вона деякий час ходила на милицях. Коли я перший раз побачила її на милицях, злякалася і заплакала. Мені чомусь було дуже тяжко на це дивитись. А потім звикла. Головне тепер мама була зі мною. Вона читала мені книжки.

Я була в молодіжній націоналістичній організації яка, як вважалося тоді, шкодила радянський владі. Це було, коли навчалась у 9 класі. Організацію розкрили 1950 року. Я легко відбулася на відміну від моїх однокласників. Забрали мою подругу найближчу Ларису Лисюк та Олександра Каліщука – відомого поета та композитора. Вислали їх в республіку Комі в місто Інта. Були вони в засланні до 1956 року. Коли повернулися – то все життя прожили у Нововолинську. Лариса вже померла. З Олександром зідзвонюємося часто. А ще одного однокласника зустріла в церкві. Я ходжу в собор Різдва Христового. Підходить до мене чоловік і каже:
- То ви, Ліда?
- Я вас не пізнаю, - відповідаю я.
- То я Міша Морозюк!
І так через 49 років ми зустрілися в церкві. Пригадую його високим, красивим, у вишиванці. Ми всі ходили в школу в чому хто мав. Я ходила у маминій спідниці. А у Міши була вишиванка. Ще досі пам’ятаю, яка вона була.
Я народилася у селі. За Луковом ще 7 км.

Народилася 1938 року в селі Волосківці Менського району Чернігівської області. Батько – учасник Великої Вітчизняної війни, працював директором школи, а мама – вчителем біології. Садочків тоді ще не було, то я цілий день з бабусею була, сиділа на печі.
У 1945 році пішла в школу у перший клас, а в 1955 році закінчила школу із золотою медаллю і вступила до Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця. А в 1957 році, коли був заснований Тернопільський медичний інститут, перевелася туди на 3 курс.

Ми з батьками жили у місті Красилів Хмельницької області. Батько був агрономом, а мама домогосподаркою. В сім’ї було 10-ро дітей. Я була 8-а.
У 1946 році почалася засуха і настав голод.
Моя старша сестра жила у Володимирі. Була заміжня за військовим. Мама часто приїжджала у Володимир за продуктами, бо тут було дешевше.
У 1946 році ми всі переїхали у Володимир. Спочатку бідували, але потроху життя наладилось.

Народилася я у 1953 році у маленькому мальовничому селі Вєров Володимир-Волинського району, правда села вже зараз немає. Його у 60-ті роки двадцятого століття знищила соціалістична система такої великої країни, як Радянський Союз. Село було невеличке за Польщі, воно рахувалось, як «колонія». Розташоване на узвишші, землі там бідні піскові, хати були під стріхою, блискучою бляхою і червоною черепицею. Побудовані ще до війни. Спогади мого дитинства - це хата, потопаюча в білих ружах, які дивовижно пахли, ми часто з них варили варення, називали його «розове варення». Ружі росли майже біля кожної хати білі, рожеві, червоні, навіть там, де стояла колись садиба панів Корбинів, про цю сім’ю описано більш детально у спогадах Ірини Ігорівни Корбин в першій книзі «Володимир, якого ми пам’ятаємо». Справа в тому, що садиба панів Корбинів була не в Зорі, а у Вєрові, хоча теж на околиці села, бо земель, хоч піщаних у панів було багато і ще луків, боліт і лісу.

Моя родина по батьковій лінії походить з великої селянської родини. Проживали вони в невеличкому селі Вєров Володимир-Волинського району, поблизу села Пузів і Селиски (поміж тими селами). Наскільки я знаю, з розповідей мого батька Лисюка Володимира Семеновича у його діда Івана було 14 дітей, хтось помер ще маленьким, але 10 синів і дочок дорослого віку досягли, і створили свої сім’ї.
Знову ж з розповідей батька, якого я запитувала як і чому він народився у м.Севастополі, він мені розповідав історію, яка започаткувала його життя, і тим самим колись на початку 20-го століття внесла корективи в життя сім’ї мого прадіда Івана. Як ми знаємо у Володимирі в ті часи будувались казарми, які і досі у нас називаються «царськими». В ті часи політика імперської Росії була така, щоб захистити свої західні рубежі. Адже Волинь знаходилась під гнітом Росії з 1795 р. після третього поділу Польщі. І тому у Волинській губернії, ростягаючись від Житомирщини до кордонів із Польщею, починаючи з кінця 19 століття у невеликих містечках розпочалося будівництво військових споруд, тобто казарм і відповідно розбудова інфраструктури. Не минуло це і Володимира-Волинського, який розташований майже на кордоні. Тут дислокувався 149 Чорноморський пок із Криму, солдати якого і виконували згідно плану Головного штабу військового міністерства царської Росії роботи по будівництву цих об’єктів.

Я працюю у Володимирі з січня 1955 року.
Закінчив сільськогосподарський інститут. Працював спочатку в Іваничах на тракторній бригаді у МТС. А потім перейшов у профтехучилище. Директором був Кужіль. Мені на той час було 25 років.
Цей навчальний заклад розпочав роботу в 1948 році. В училище механізації сільського господарства почали набирати учнів, які вже закінчили 7 класів. Часто приймали і без освіти. Головне, щоб людина хотіла вчитися і отримати професію. Училище випускало причіплювачів тракторних агрегатів, трактористів і комбайнерів.
У післявоєнний період гостро не вистачало кваліфікованих робітничих кадрів.
У 1954 році було засноване Володимир-Волинське технічне училище № 3, що підпорядковувалось Житомирському міжобласному управлінню трудових ресурсів. 8 вересня був виданий наказ № 1 по технічному училищу № 3 міста Володимира-Волинського про, те що Дрогайцев Яків Омелянович, він же директор Володимир-Волинської школи механізації, приступив до виконання обов’язків директора технічного училища на підставі телеграми Житомирського обласного управління трудових резервів. А вже 23 вересня 1954 року відповідно до наказу, виданого на основі наказу начальника міжобласного управління трудових резервів від 17 вересня 1954 року, директором Володимир-Волинського технічного училища № 3 був призначений Кужель В’ячеслав Антонович. Він прибув і Ковеля із залізничного депо. Ходив у шинелі інженера залізничника. Його політичні переконання не завжди були зрозумілі для багатьох членів колективу. Але він був ерудитом у багатьох галузях, чудовий педагог, що приходив на допомогу у будь-який час як молодим педагогам. так і учням.
Почалася наполеглива та цілеспрямована організаторсько-підготовча робота в усіх напрямках створення навчального закладу. Навчальний рік повинен був розпочатися не пізніше початку жовтня – до відзначення 37 річниці жовтневої революції. Це було завдання місцевих і обласних органів компартії. На той час без подібних зобов’язань і звітів про їх виконання неможливо було уявити життя будь якої установи чи організації, будь-якого господарства, а особливо їхнього керівництва.