Мені 93 роки. Я народилась у 1926 році в Торчині. То було чудове гарне і чистеньке містечко. Ми з мамою жили в Боратині. Неподалік від нашої хати був колодязь. Біля нього стояло вимуруване корито, в яке наливали воду, і коли ввечері худоба верталася з паші, то могла напитися свіжої чистої води. На подвір’ї росла трава, тато її весь час підкошував. У хаті не було підлоги. Долівка зроблена була з глини. Піч або плиту палили соломою. Зі скирти її витягали гаком і скручували віхті, хтось мусив сидіти перед плитою на маленькому стільчику і підкладати їх у вогонь. На зиму хату утепляли – робили загати. Перед стінами вбивали в землю довгі кілки і простір між ними і стіною закладали соломою. Ходила з батьком на поле сіяти пшеницю. Він діставав з сивеньки зерно йшов по полю і перед себе розсипав його. Я жмутками соломи позначала межі, щоб він бачив і не йшов по засіяному. По пшениці сіяли конюшину, і коли врожай зернових було зібрано, вона якраз сходила і до осені виростала. На зиму її скошували і вона
слугувала, як добриво.

Я народився 27 січня 1926 року в містечку Городло Люблінського воєводства (Польща). Мій батько Микола Михайлович Ваврисевич народився 1 грудня 1891 року. Він корінний житель Городла. Мама народилася в селі Дияконово за 5 км від м. Грубешова в селянській родині. Вона мала свій маєток і хороших родичів. Дядько в неї був священиком. Направили її на навчання в Росію. Вона закінчила Донське єпархіальне училище. Вдома батько говорив з нами на російській мові, а мама - на українській. Ми добре знали дві мови. На вулиці ми розмовляли виключно українською мовою, бо там скрізь були українські родини. А в школі ми говорили на польській мові, адже навчання велось польською мовою. Батько в Холмі був в українській організації «Рідна хата». Мама часто ходила до церкви і нас водила з собою. Ми навіть ходили в костел. Коли зі школи вели на якесь свято до костелу, то ми теж ішли. Якесь таке поняття свідомої релігії в нас почалося після смерті польського маршала Пілсудського і коли наступним – став Ридз-Смігли, почали розбирати православні церкви. І ми з православної – пішли в греко-католицьку.
Церква була дерев’яною, стояла на горбкові. До війни вона постраждала в пожежі. Батюшку звали отець Йосафат. Він часто бував в нашому домі, був доволі товариський.

Так вона і жила в нас. По аптеках скупляла ліки і передавала синові. Той німець - конвоїр, завше заходив до нас у суботу, чи в неділю. Міг навіть трошки випити, закусити, говорив з нами. Через нього передавали ліки. Зіновій заходив зрідка, боявся, щоб хтось не побачив, бо була б біда усім. Згодом приїхали її рідні – чоловік, донька і зять. А, що моя мама мала їм казати? У нас було дві кімнати. В одній вони жили, а в другій ми, та ще Зіновій з німцем заходили.

Мама походила з села Тростянка з багатодітної сім'ї. Її батько тримав спиртзавод. Коли почалася І Світова війна всі втікали на схід. Один з її братів працював у Києві на залізниці "плательщиком", тобто виплачував заробітну плату і влаштував її працювати в притулок для дітей під Києвом. Разом з нею було ще три дівчини з Володимира та з Когильно. До притулку часто навідувалися військові – їсти шукали. Одної ночі білі, другої – червоні, всі їсти хотіли. Їжу для дітей з притулку доводилось просити у місцевих жителів. А тут і ще й вояки відбирали. До однієї з дівчат став приходити офіцер. Згодом вони почали жити разом і в них народився хлопчик. Одного вечора, офіцер не прийшов додому. Зостався лише медальйон, якого він одягнув на сина. Бідна жінка з розпачу не знала, що робити. Хотіла повернутися додому до свого села, але в дорогу з немовлям лячно було наважитись. Голод і страх підштовхнули її на важкий вчинок. Неподалік жила заможна сім’я, яку не зачіпали ні одні ні другі. Нещасна жінка тепло закутала дитинку і принесла її у двір тієї багатої хати і поклала на східцях. До неї вибігла собака, жінка злякалась, але собака навіть не гавкнула і нікого не зачепила. Бідолашна сховалася за кущами і чекала, що буде. Дитина почала плакати, а в неї серце розривалося від болю, стояла, як вкопана і дивилася. «Піду заберу свою крихітку і будь, що буде», – промайнуло в думці. Тільки вона підійшла до хвіртки, як в хаті засвітилося світло і вийшли господарі. Жінка заціпеніла від страху, а ті побачили дитинку, обійшли кругом хати, заглянули туди-сюди, нікого не знайшли, та й забрали її до хати. А жінка перехрестилась і заплакала: «Таки ж не дадуть пропасти».
Пройшло багато років. Жила вона у селі Когильно недалеко від Володимира. Вийшла заміж, мала доньку. Ніхто з місцевих не знав про її першу сім’ю і дитину.

У 1914 році професор Олесандр Цинкаловський уклав свій краєзнавчий словник «Стара Волинь і Волинське Полісся», який побачив світ у 1984 році в далекій Канаді. Що змінилося з того часу? Де віхи занепаду та розквіту населених пунктів? Чи пережили вони війни, колективізацію, укрупнення та інші політико-господарські системи? Та головне, чи є ще ті села, по яких мандрував Олександр Цинкаловський?
У Всеукраїнській науковій історико-краєзнавчій конференції, приуроченій до 120-ти річчя від дня народження видатного земляка, історика, краєзнавця Олександра Цинкаловського, яка відбулася у місті Володимирі-Волинському 13 лютого 2018 року, у моїй статті «Коцюр, Ганджаба, Домбрувка та Шельонт – топоніміка у працях Олександра Цинкаловського, або села яких більше нема на карті Володимир-Волинського району», йдеться про населені пункти, які зникли або були перейменовані (в радянський час), як через політичні так і природні чинники.
На жаль, за період незалежності України у Володимир-Волинському районі зникло три населені пункти: Октавин, Гевин та Кладнів. На межі зникнення перебувають такі села, як: Орані, Новини, Дарницьке, Маркелівка, Людмільпіль, Марія-Воля, Писарева Воля, Вілька Фалемицька (приєднана до села Фалемичі).
Чим живуть нинішні села, які балансують між забуттям і відродженням, вирішили поцікавитись Вознюк Орися, Вознюк Ярослава та Ізотова Тетяна, у спільній краєзнавчо-журнальстській експедиції.

В 1886 році у Володимирі-Волинському зусиллями групи ентузіастів на чолі з архітектором Адріаном Праховим розпочалися дослідницькі роботи на стародавньому Успенському соборі, докорінно перебудованому в середині XVIII ст. на пізньобарокову греко-католицьку катедру. Дана перебудова виявилась катастрофічною для собору.
1 червня 1890 р. на засіданні Імператорської Археологічної комісії було заслухано звіт А. Прахова щодо необхідності відновлення Успенського собору. До звіту дослідник додав 37 аркушів з креслениками, акварелями, фотографіями. Але його проект було відхилено. Натомість в 1895 р. було реалізовано проект відбудови архітектора Г. Котова.
Яких саме руйнувань зазнав найвеличніший собор Волині і чому негайно потребував реставрації, видно з фотографій професора А. Прахова.

Я народилася 2 жовтня 1945 року у місті Володимирі-Волинському, з цим містом пов'язане усе моє життя, окрім студентських років, тож містечко над Лугою мені рідне і близьке, хоч мої батьки походили з Холмщини, але і батьки і дідусь з бабусею теж доживали віку у Володимирі, тут вони поховані, тут живе мій син і онуки, отже, ми зріднилися з цим чудовим волинським містом.
У 1944 році мій батько, Іван Гись, з дружиною, дітьми і мамою (моєю бабусею) втікали з Холмщини через річку Західний Буг, бо польські шовіністи силоміць виганяли українців зі споконвічних рідних сіл, палили їх оселі, вбивали… Тож мої рідні спочатку оселилися у селі Цуцнів (Поромів) Іваничівського району, а потім перебралися до Володимира-Волинського.
То було по війні, 1945 рік, навіть місцевим жителям було не просто, а що вже казати нам, переселенцям, які покинули все нажите добро і оселилися на новому місці лише у верхньому одязі. Але всюди живуть добрі люди.

Яскраві постаті із роду Чацьких
Давній польський рід Чацьких походив із села Чач Косцянського повіту. Шляхетство Чацькі отримали 1545р. Нажаль точної інформації про родовід збереглося не так багато. Відомо, що засновником волинської лінії був хорунжий Войцех Станіслав. У 1673 році Войцех відзначився в битві під Хотином. Згодом одружився із Катажаною Загоровською і став власником містечка Порицьк (нині с. Павлівка Іваничівського району), яке було частиною посагу його дружини. Їхній старший син – Міхал Геронієм був єдиним сенатором у родині. А сам Войцех Чацький був старостою володимирським. Відомо, що Чацькі мали великі маєтності на території Володимир-Волинського району, їм належало село Селець та Кропивщина. Маєток в Сельці належав Михайлу Чацькому – відомому публіцисту, старшому брату Тадеуша Чацького та його дружині Беаті з роду Потоцьких. Вона була досить відомою художницею-аматоршою і вишивальницею. Власне її творами були прикрашені стіни Селецького палацу. Палацевий комплекс у Сельці був одним з найзначнішим на Західній Волині...

Народилася я в місті Ворошиловграді (Луганську) у 1942 році 1 травня. Мій дід по мамі був козаком. Бабуся походила з багатодітної родини. Мала п’ятеро братів і четверо сестер. Жили у Станиці Луганській. Батька свого ніколи не знала і не бачила, бо загинув у перші дні війни. У мами лишилися бабуся, мамина сестра і я. Місто було розгромлене. Мама з іншими жінками їздила аж під Сталінград, щоб виміняти якісь речі на хліб. Там маму важко поранили і ті жінки довго везли її на санках аж у Ворошиловград. Так вона з осколком і прожила коротке життя – неповних 37 років. Пізніше мама вийшла заміж за Проскурякова Сергія Івановича, та життя не склалось.

Народилася я у 1937 році за Бугом у Польщі. Ми з батьками прожили там сім років. Потім виїхали у Запоріжжя, бо казали, що там так добре жити, що навіть хати дають безкоштовно. Приїхали, а там самі стіни розбиті. Викопали землянки, та й так жили. Добре, що корова була. Коли настав голод, тікали хто куди міг, так ми приїхали на Волинь, а згодом і на Володимирщину. Батьки працювали в колгоспі. Мусили здати туди двох коней. Скрутно було. В сім’ї підростало восьмеро дітей. І я змалечку ходила в колгосп. Вирощували льон, коксаиіз. До школи ходила мало. Три місяці в перший клас, по два місяці в другий і третій класи, а далі запустила навчання. А як виросла, то вже соромилась іти до школи, бо діти сміялися, що така велика прийшла до школи. А не було часу вчитися. Треба було працювати, щоб вижити. Поставили мене у колгоспі ланковою. Я і ще дванадцять дівчат і гній вибирали та розвозили на поля, і попіл збирали на добриво. Всяку роботу треба було робити.